Розділ 35 — Живий зразок 

Ранок прийшов без сонця, але з тим самим зрозумілим шумом води в трубах. Будинок дихав рівно. Ми трималися цього ритму — як соломина, що не дає втонути. 

Підвал перетворили на невелику лабораторію. На столі — наша «кришка» (дерев’яний обід із гумою й тонким мідним кільцем), дві склянки з водою, старий фонендоскоп, пара металевих смуг і зошит у клітинку. Саймон розклав бинти, рукавички, шприц із мінімальною дозою заспокійливого — «на випадок судом». Праворуч стояла «камера тиші» з двох панелей і ковдри: тихе місце, де не дзвенить ані панель, ані слово. 

«Говорун» лежав у м’якому мішку-сітці, закріпленій на рамі. Обличчя порожнє, ніби висохла маска. Коли «голос» у нього в голові стишав, його плечі просідали, наче хтось знімав невидимий рюкзак. Коли «голос» повертався, губи починали безглуздо ворушитися, збираючи чужі склади. 

— Працюємо просто, — сказав Саймон. — Спершу я слухаю трубу. Потім ти, Ейден, берешся долонею на мідь «кришки» — без натиску. Я дивлюсь, що змінюється у воді та на металі. Далі — ставимо «кришку» на край «нитки» й порівнюємо, як поводиться мітка в тебе і «голос» у нього. Якщо все збігається — матимемо відповідь і на твоє питання «як я повернувся». 

— А допит? — нервово спитав Рен. — Хто, куди, навіщо? 

— Допит буде тільки «тихий», — відповіла Мара. — Без крику, без залякування. Ставимо короткі запитання, дивимося реакцію. Нас цікавить не текст, а напрямок — що тягне, на що відгукується. 

— Це все після, — додав Коул. — Ми не ламаємо систему кулаком. Ми її вимикаємо по дроту. 

Я кивнув і став на «якір» — тонке коло фольги на підлозі, яке стабілізує звук під стопою. Поруч, на столі, поклав долоню на мідне кільце «кришки». У цю секунду все стало дуже простим: дихання — рівне, пальці — теплі, метал — під шкірою відгукується як струна. 

— Є, — прошепотів Саймон і трохи підняв склянку з водою до світла. На поверхні ледь помітно пробігла дрібна хвиля — не від мого руху, а від басу в трубі, який «кришка» ловила, як мембрана. — Тепер так само — але з ним. 

Ми обережно просунули «мішок» ближче до панелі. Я поставив «кришку» на край «нитки» — не на весь переріз, а на край, щоб не рвати велику течію. Раз, два, три — і зняв. У цю секунду «говорун» ніби зітхнув усім тілом, а на металевій смузі, що лежала по діагоналі столу, пройшов короткий «бігунок» — тіньовий звук, який не почути вухом, але видно по воді: в обох склянках поверхня «дихнула» однаково. 

— От і відповідь, — Саймон швидко записав цифри в зошит. — Твоя мітка, Ейден, і «голос» у ньому сидять в одній і тій самій мережі. Коли ти ставиш «кришку», затихає і тут, і там — у тому самому такті. Збіг майже ідеальний. 

— Це пояснює й «відкат», — тихо сказала Айріс. — Він не перенісся тілом. Мережа зробила аварійну копію — і відправила її назад? 

Саймон кивнув. 

— Коли ти помирав, мережа спробувала «переписати» твою голову у себе — стандартно, як із зараженими. Але імунітет не дав. Залишився «зліпок» у каналі — і система, не маючи куди його вмонтувати, відкотила його назад у найближчу сумісну точку. Геометрія труб, тиск, електрика в квартирі і твій стан під час сну — збіглися. Буфер у цієї штуки короткий: десь до тридцяти днів. Тому ти прокинувся рівно за місяць до падіння. 

Я чомусь подумав не про науку, а про просту кухню — де чайник шипить і хтось ставить чашку на те саме місце, що вчора. Так само і тут: система поставила мене на «учорашнє місце» — там, де є форма під мою дірку. Лише так це і можна витримати: простим образом, а не страшною метафізикою. 

— Добре, — сказала Мара. — Маємо картинку. Переходимо до запитань. Коротко і чітко. Саймон, тримай «кришку» на краю, я підстрахую. 

Ми поставили столик ближче до «мішка». Я взяв із полиці колоду карт із намальованими символами — вода, холод, вузол, стрілка вгору, стрілка вниз, коло зі знаком «око», літера «К» і «С». Домовилися так: я піднімаю картку, Мара дивиться на його зіниці й м’язи обличчя, Саймон слухає труби, Мейсон фіксує час і реакцію. 

Перша картка — «вода». Ледь помітний судомний рух горла, як від слини. Труба відповіла коротким теплішим «подихом». 

Друга — «холод». Капіляри на шкірі стягнулися — реакція сильніша, труба відгукнулася коротким «дзвоном». 

Третя — «вузол». Порожнеча. Нуль. 

Четверта — «око». Порожнеча. Нуль. 

П’ята — «стрілка вниз». Коротке тремтіння пальців — ніби хтось тягне руку до підлоги. 

Шоста — «стрілка вгору». Нічого. 

— Значить, «низ» для нього — це «тягне», — підсумував Мейсон. — Вода і холод — теж. «Вузол» і «око» — нуль. Можливо, він не розуміє символу. 

— Або розуміє, але ми показуємо не тим боком, — знизала плечима Айріс. — Спробуймо літери. 

Я підняв картку з «С». «Говорун» нічого не відчув. Труби теж. 

Потім — «К». У трубі пройшов короткий жорсткий поштовх, ніби хтось приклав ложку до батареї в сусідній квартирі. Лице «говоруна» не змінилось, але тремтіння перекинулось по м’язах шиї. Раз — і затихло. 

— Зафіксуйте, — тихо вимовив Саймон. — На «К» є реакція, дуже вибіркова. 

Мара подивилась на мене і промовила те, що всі подумали: 

— «Куратор». 

— Тільки не граймося в магів, — обірвав Коул. — Для нас це значить: є «ключова» літера, на яку мережа реагує. Крапка. Ми не викликаємо нічого, ми просто фіксуємо карту. 

— Добре, — сказала Мара. — Друга серія: показуємо ті ж самі картки, але під «кришкою». Якщо реакції не буде — отже, «кришка» відсікає «голос». 

Ми поставили «кришку» на край «нитки». Три секунди — і зняли. Поки стояла — я показав «воду», «холод», «стрілку вниз» і «К». Нуль. Ні тіла, ні труб не повело. 

— Є, — видихнув Саймон. — Це працює як фільтр. З ним ми зможемо брати від нього «чисті» відповіді — без нав’язаних імпульсів ззовні. 

— Що далі? — Рен обережно відсунув ящик із інструментами, щоб не зачепити ногу столу. — Спробуємо «так/ні»? 

— Обережно, — підняв палець Саймон. — «Так/ні» — це теж код. Ми можемо створити в його голові «стежку», по якій потім зайдуть інші. Почнемо з безпечного. Запитання, на які достатньо поведінкової реакції.