Розділ 34 — Тиша, що веде 

Дощ уперто тер підігрітий за день бетон, ніби хотів стерти з нього всі наші сліди. Ми зібралися під навісом двору: карта, смужки фольги, «кришка» — дерев’яний обід із гумою й тонким мідним кільцем, ключ-«метелик», алюмінієва штанга, затискач-клин. Набір речей, яким ми «ріжемо» воду, наче хірург — перев’язує судини. 

— План простий, — сказала Мара. — Йдемо тією ж стежкою, що вчора, але далі: сквер — пральня — теплотраса — дренажна гілка. Там ставимо третю ізоляцію. Паралельно — закладаємо фальшивий коридор. Якщо по нас підуть, підуть не туди. 

— Склад, — я провів пальцем по карті. — Я, Мара, Рен, Мейсон. Саймон — на рації та в резерві з аптечкою. Айріс — з дітьми, читає правила й тримає «тишу». Коул — тут, на базі: стежить за часом й звуками. 

— Повторю правила, — втрутився Коул рівним голосом. — Жодних самостійних контактів. Жодних рацій і клапанів без пари. “Ніхто не ходить сам”. Почули щось — не біжимо, а повідомляємо. 

— Добре, — озвався Рен. — І ще. Якщо побачу того в плащі на галереї — не буду за ним бігти. Обіцяю. 

— Не обіцяй, зроби, — відрубала Мара, кивнула мені: — Виходимо. 

Сквер прийняв нас мокрими лавами й білою стрічкою на гілці — наш тихий маркер. На ньому збирались важкі краплі, падали рідко, як удари маятника. Під навісом пральні залізо пахло холодом; вчорашній код на диску ми не чіпали — зроблене лишається зробленим. Під теплотрасою метал співав глухим басом: не тривога, а заспокоєний, лінивий звук. Приємний, бо слухняний. 

— «Говоруни» люблять ховатися там, де тягне повітря, — шепнула Мара, показуючи на бокову кишеню біля дренажу. — Якщо він буде там — твоя «кришка» на звук, три секунди, щоб пройти. 

— Зрозумів, — сказав я. 

Далі — вниз, у дренажну гілку. Вода по кісточки, холод жалить щиколотки, стіни слизькі, запах старої іржі. Мейсон опустився на коліно, провів долонею по важелю ручного перекриття — той самий, що нам дістався у спадок від комуналки минулого століття: збиті грані, здерті таблиці, на яких писали «Не торкатися». 

— Піде, — прошепотів він і витягнув алюмінієву штангу. — Але без ривків. Коли скажу «стоп» — стоп. 

Іще лівіше Мейсон дістав баночки-обманки: маленькі прозорі посудини зі жмутком фольги всередині. Закладеш у потрібну щілину — і вітер із водою дадуть легке шурхотіння. Для нас — ніщо. Для тих, хто «слухає» трубами — «хтось був» у зовсім іншому місці. 

— Я візьму дві, — мовив він. — Одну поставлю під перекладину, іншу — на бетонний зубець. 

— Вперед, — Мара вказала на місце. — Рен — правий фланг. Я — лівий. Ейден — по «струнах». Мейсон — в центрі, робиш важіль і обманки. 

Я став на якір — тонке коло фольги, яке вчора приклеїли на бетон. Під таким кружком «струна» під стопою ціліша — легше накривати малим куполом звук своїх кроків і чужих щілин. Поруч, у темній кишені, ніби хтось зробив вдих. І з’явився він: блідий «говорун», обличчя пусте, губи ворушаться. Шепіт ліг на нерви тонко: «до… ме… не…», «візьми… мене…». 

— Починаю, — прошепотів я. 

Поставив стопи, щоб «струна» не рипіла, зімкнув у голові малий купол і накрив горло «говоруна» лише на звук, не на м’яз. Раз. Два. Три. Шепіт обірвався. Він навіть не зморщився — просто втратив «гачок». 

— Чисто, — кинула Мара. — Працюймо. 

Мейсон вклав штангу в важіль. Я притримав, він повів — повільно, з легким зусиллям. Важіль уперся, поскрипів, ще — кілька градусів. Клин увійшов у щілину, зафіксував. У трубі ближче до нас звук ледь потеплішав, у кінці гілки — став глухіший. Не тиша, але менше. Ми всі почули. І зрозуміли. 

— Досить, — сказав Мейсон. — Чверть. Більше не будемо— рвоне. 

— Розставляємо обманки, — нагадала Мара. 

Перша баночка стала під перекладиною; її колихав протяг, і фольга тихо співала собі вбік. Другу Мейсон поставив на бетонний виступ, зацепив прозорою ниткою, щоб не зносило. Шурхіт вийшов ледве чутний. Саме такий, як треба: не нас, а їх він мав вести. В інший кут. Подалі від нашого справжнього маршруту. 

— Назад, тим самим ритмом, — сказала Мара. — Не торкатися перил. Рен — рухаєшся тихо, на три секунди випереджаєш нас. 

Ми пішли. Вгорі під теплотрасою — ледь чутне дзеньк по металу. Я зупинився. Так кидають болт, щоб подивитись, як здригнешся. Я накрив воду під стопами тихим куполом — крапля впала без бульку. Добре. Нехай думає, що нас немає. 

На кромці галереї стояв він — у плащі, без ліхтаря. Обличчя не розгледіти. Рухався, як людина, що вміє не ображати метал. За мить відступив у тінь. Не кликав болти. Просто спостерігав. 

— Хай живе у своїй тиші, — Мара повела плечем. — Ця тиша — його. Наша тиша — це вже наша тиша. 

Під пральнею все було чисто. Код на диску чеканити не довелося — сьогодні ми лиш підхопили край гілки, і вирушили назад. У сквері біла стрічка дивилась на нас мокрим оком. У дворі нас зустрів прямокутник теплого світла — кухня, голос Айріс, що читав комусь на сон, і Коул із картою під навісом. 

— Доповідайте, — коротко. 

— Дренажна гілка: чверть оберту, клин на місці, — сказав Мейсон. — Наш бас легший, їхній — глухіший. Поставив дві обманки — відведуть шум у бічну кишеню. 

— «Говорун» — один, глушиться на три секунди, — додала Мара. — Пройшли без бою. 

— Обхідник у плащі бачив нас, — озвався Рен. — Не ліз. Кинув болт, тестував нерви. Ми не піддались. 

— Добре, — кивнув Коул. — Сьогодні зробили те що планували. 

— Діти внизу? — я нахилився в кухню. 

— Сплять, — відповіла Айріс. — До сну читали правила. Сьогодні затвердили Хартію двору: «жодних самостійних контактів», «жодних рацій», «жодних клапанів без карти», «ніхто не пересувається сам». Підписали всі. Навіть Дженні і Лукас. Маленькими літерами — але свідомо. 

Саймон торкнувся моєї ключиці. 

— Як голова? 
— Все гаразд. Тільки несильне крижане відчуття— і все. 
— Тримай це відчуття. Так і повинно бути, — кивнув він. — І ще. Мені потрібен живий зразок. Не для експериментів «заради цікавості» — для розуміння «голосу». Якщо ми зможемо його вимкнути під «кришкою», ми зможемо і відсікти.