Розділ 33 — Розрізати воду 

Дощ із ночі не вщухав — не лив, а сипався дрібним склом, що липло до рукавів. У дворі ми говорили півголосом, ніби боялись розбудити сам будинок. На столі — карта мережі з нашими короткими стрілками, смужки фольги, дерев’яний обід із гумою і тонким мідним поясом — «кришка». Поруч — ключ-«метелик», алюмінієва трубка і затискач-клин. 

— Працюємо швидко й тихо, — сказала Мара. — Стежка та сама: сквер — пральня — теплотраса. Пам’ятайте: 03:52–03:57 — наш коридор ротації вгорі. До 04:10 ми маємо бути під клапаном. На 04:10 — «вікно тиші». Там і крутимо. 

— Склад як і вчора: я, ти, Рен і Мейсон, — кивнув я. — Саймон — на рації. Айріс із дітьми. Коул — тут, на карті. 

— Правила — в силі, — коротко додав Коул. — Жодних самостійних контактів, рацій і клапанів. «Ніяких я сам». Побачили щось дивне — не геройствуємо, а повідомляємо. Повертаєтесь — одразу даєте час й звуки, без прикрас. 

Я вдихнув холодну вологу — запах мокрого бетону завжди трохи заспокоює. Мара підтягнула ремінь, Рен перевірив магазини, Мейсон заховав баночки-«обманки» з фольгою в бічну кишеню. 

— Час, — сказав Рен, ковзнувши поглядом по годиннику. — 03:41. 

Ми вийшли вузьким проходом і злилися з дощем. Місто в цей час не світанкове — притихле. Ніби кожен звук має отримати дозвіл. 

Сквер зустрів нас темним блиском мокрих лав і тонкою білою стрічкою на гілці — наш маркер. На ньому збиралися краплі, і кожна падала так, ніби зважувала час. 

— 03:36 уже пройшло, — прошепотіла Мара. — Маркер на місці. Рух. 

Ми ледь помітно кивнули й пішли далі. Двір пральні був таким же, як учора: залізні двері під навісом, табличка «Промивка. Дозволено тільки при зупинці лінії», поруч — кодовий диск із нашою вчорашньою пам’яткою всередині голови: 2–4–2–9 і півоберта назад. Поки що — не чіпаємо. Наш час іще не настав. 

— 03:49, — сказав Мейсон. — До ротації — три хвилини. 

Ми обійшли пральню тінню й зайшли під теплотрасу. Там метал говорив по-своєму: глухий бас у стояках, періодичні «гвіздки» десь у стиках, по перилах дощ біг, немов нитка. Я поставив ногу на якір — кружок фольги, який учора приклеїв Мейсон. На «якорях» легше тримати малий купол — звук від моїх кроків не роз’їдається, а ховається під металевою нотою. 

— Тихо, — попередила Мара. — Вгорі — галерея. О 03:52 у них міняються пости. Нам треба пройти під час цього вікна, стати під клапаном і чекати 04:10. 

Рен підняв два пальці: «ок». Ми зупинилися під навісом, щоб не тремтіти від дощу. Я не любив чекати, але сьогодні час був на нашому боці — бо ми його бачили. 

03:52. Ледь чутно зітхнуло залізо вгорі. На галереї дві постаті розминулися — одна відступила нижче, друга вийшла на її місце, не торкаючись поручнів. 03:53. Зміна закріпилася: погляд одного — на річку, іншого — у двір пральні. 03:55 — коротка пауза, коли обидва дивляться не в наш бік. 03:57 — кінець нашого коридору. 

— Йдемо, — шепнула Мара, і ми покотилися тінню, під самою балкою. Рухаємось тихо, не чіпаючи металу . 

Під дверима пральні я став на другий «якір». Метал під ногами гудів рівно. Дощ у перилах — як нитки. Десь за кварталами — Хаб. Сьогодні він дихав повільно. Звідти не дмухало так відчутно, як учора; було відчуття, ніби хтось важкий перевернувся на другий бік. 

— 04:08, — прошепотів Рен. — Дві хвилини. 

— О 04:10 — працюємо з диском, — нагадав Мейсон. — 2–4–2–9, потім півоберта назад. Тримай рукавицю щільно. 

Я кивнув. В цей момент праворуч із темної кишені коридору, що вів під пральню, вислизнув «говорун». Блідий, мокрий, обличчя — порожнє, губи ледь ворушаться. З горла тягнулось: «ш-ш-ш», на мене, мені, візьми. Наче вітер з’явився у вузькому місці і шукає, за що вхопитись. 

— Готуйтесть, — сказав я ледь чутно. 

Поставив стопи так, щоби «струна» під ногами лягла рівно, і накрив горло «говоруна» малим куполом — не тіло, не голову, саме звук. Раз. Два. Три. Шепіт обірвався, як нитка. Він навіть не сіпнувся — просто завмер. Цього було достатньо, аби нас не помітили. 

— Чудово, — Мара навіть не озирнулась. — Працюймо. 

Я поклав пальці на кодовий диск. Метал був крижаний, та слухняний. В голові — чотири кроки: два — чотири — два — дев’ять. Потім — півоберта назад. Рукавиця тримала хват міцно. Мені здавалося, що в трубі йде тихіший звук — так буває, коли вода втомлюється бігти. 

04:10. В мітці на ключиці з’явилось відчуття, як коли прибирають із плечей важку ковдру. «Вікно тиші» відкрилось. 

— Працюю, — сказав я. 

Два. Чотири. Два. Дев’ять. Диск повернувся без «дзень», важко, але рівно. Я зробив півоберта назад — і в трубі щось зашурхотіло, а потім стихло. Бас змінився. Не зник — змінився: на наш бік став легший, на їхній — глухіший. Мені здалося, навіть дощ на перилах звучав більш тонко. 

— Є, — прошепотів Мейсон, торкаючись вухом металу. — Наш стояк просів. Їхній — оглух. 
— Відхід не зараз, — одразу відгукнулася Мара. — Друга точка — ручне перекриття біля насосної. Маємо вкластися до того, як наверху «очі» отямляться. 

— Баночки? — запитав Рен. 

— Візьму дві, — Мейсон дістав обманки — невеликі прозорі баночки зі жмутом фольги всередині. Якщо їх правильно зачепити під перекладиною, вітер і вода зроблять свою справу — шум піде в інший бік. Для нас — сміття. Для них — «там хтось пройшов». 

Ми прослизнули в бік насосної через вузький прохід під теплотрасою. Там пахло старим маслом і гнилою гумою. Ручний важіль на другій точці виглядав так, ніби його били ключами й проклинали ще до нас: іржа, зірвані грані, під боком — стара табличка «Аварійний байпас». 

— Відчинемо? — я сутужно всміхнувся. 
— Відчинемо, — Мейсон присів, витягнув алюмінієву трубку, підпер важіль. — Потягни плавно. Я скажу «стоп». 

Я взявся за трубку. Метал з першого руху не здався — тільки сіпнувся. Другий — пішов на кілька градусів. Третій — уже чверть оберту. Збоку Мейсон втиснув клин, аби не відкотилося.