Розділ 31 — Зустріч без рукостискань 

О 03:12 прийшло коротке повідомлення. Ні звуку, ні шипіння — тільки холодний рядок у мітці: 

«Вікно тиші о 04:10. Прийди сам.» 

Це був не Координатор із очисних. Це звучало інакше: рівно, без поспіху, наче місто зробило глибокий вдих і чекає, що я піду назустріч. Куратор. Далека «голова», що тягне нитки одразу з кількох вузлів. 

— Сам я нікуди не йду, — сказав я відразу. — Правило є правило. 

— Добре, — кивнула Мара. — Вони хочуть зустріч — ми заберемо їхні маршрути і коди. Тихо. Без бою. 
— Саймон з Айріс тримають сектор, — додав Коул. — «Анти-резонанс» о четвертій, вода перекрита, діти під наглядом. Ви берете тільки те, за чим вийшли: час, коди клапанів, схему постів. І повертаєтесь усі. 

Мейсон показав пальцем на стіл, де лежала наша «кришка» й кілька тонких смужок фольги. 

— Кришку сьогодні не ставимо. Лише мітки. Ці «язички» повісяться на перила, труби й кутки — вони трохи рухаються від вітру. Ейден по їхньому «дзвону» вловить, де труби гудуть сильніше. Це нам і треба. 

— Я піду правим флангом, — сказав Рен. — Тінню. Якщо що — виводжу. 

Мара звела очі: 
— І запам’ятайте. Якщо рація заговорить чужим голосом — тиша. Переходимо на жести. Сьогодні нами не крутитимуть, як до раніше. 

Селіна стояла осторонь, роблячи вигляд, що шукає ліхтарик, хоча ліхтарик давно висів у неї на шиї. Вона слухала все. Не дивлячись. Вона так завжди робила — ловила, де «вікно», куди прослизнути, що продати, кого зрадити. Зробила крок до дверей на секунду раніше за нас, ніби випадково. Я відчув, як у мені стиснулися зуби. 

— Ходімо, — коротко сказала Мара. — Годинник — у всіх на 03:20. 

Місто було мокрим і порожнім. Дрібний дощ стукав по дахах гаражів. Дерева стояли темні, блискучі, як пофарбовані маслом. Звіддаля тягнувся знайомий гул — очисні качали воду, як завжди, але сьогодні цей звук був рівнішим, ніби хтось накрив його ковдрою. Вікно тиші. Куратор тримав слово. 

Ми йшли дворами: повз порожні лавки, повз заклеєні вітрини, повз висмикнуті з асфальту знаки. Рен тримався праворуч і дивився на кожен кут так, ніби там обов’язково хтось є. Мара показувала жестами: «нижче», «стоп», «далі». Мейсон кожні двадцять метрів чіпляв маленькі смужки фольги. Вони ледь ворушилися від вітру — і цього вистачало: моя мітка ловила дрібний «дзвін» і точно розуміла, де труба «співає» сильніше, де слабше. 

Попереду, на півкварталу, ковзала Селіна. Вона йшла так, як ходять люди, які бояться — але не за себе, а що не встигнуть ухопити. На ній була чужа куртка з підшитими кишенями, за плечима — рюкзак, туго набитий чужими речами. Ішла швидко, але кожні кілька кроків навмисно «спотикалась» — грала роль «бідної й беззахисної», яку треба пожаліти й пропустити. Від цієї гри тхнуло дешевим серіалом. 

— Дивись на руки, — прошепотіла Мара мені, коли ми зупинились у тіні під’їзду. — Вона стискає ліву лямку перед постами. Там її страшить не небезпека — там їй треба брехати. 

Перший такий «стиск» стався біля скверу. На гілці біля лавки вона зав’язала білу стрічку і двічі смикнула. Сигнал. Домовлено заздалегідь. 

З тіні альтанки вийшли двоє. Люди. Не мутанти. У тактичних жилетах, у різнокольорових касках, з карабінами в руках. Один показав жестом: «ти одна?» — Вона кивнула. Другий опустив долоню — «втихомирся». Вона зразу наділа на себе маску «мене образили, але я сильна». Її голос став солодким: 

— Я зі своїх… там, де діти… у нас великий камінь… і «кришка». Я знаю, як ви любите їхні «кришки». Я можу бути корисною. Хочу лише прохід, трошки їжі… і невеличкий пістолет. Ну я ж дівчина… 

Я ледве стримався, аби не вилаятися вголос. Вона б і сон чужої дитини продала за дешеву іграшку з металу. 

— Запис іде, — прошепотів Мейсон, тримаючи плоский мікрофон на вудці. — Чітко. 

Люди переглянулися. Один тримався твердо, другий ковзнув поглядом по її губах довше, ніж треба. «Ключі?» — спитав перший, не знімаючи рукавиць. «Є», — сказала вона. «Схеми?» — «Є». «Скільки вас?» — «Не знаю», — брехня плавна, як масло. 

Їм було байдуже, правда це чи ні. Вони бачили готовий місток до нас. Вони вели її далі — в обхід, не через головні ворота. Туди, де звикли зустрічатись із такими, як вона. 

Маршрут був простий і страшний у своїй простоті: сквер → пральня (з підвалом і клапаном) → теплотраса → верхні галереї насосної. Ми йшли хвостом: повільно, дуже низько, майже торкаючись плечима сирої стіни. 

Біля старої пральні пахло затхлістю й порошком. На стіні під навісом — клапан із кодовим диском. Людина у рукавицях провернула диск. Я подивився дуже уважно. Пальці рухались рівно: два — чотири — два — дев’ять, потім півоберта назад для фіксації. Простий здобуток, але таких «простих» речей нам бракувало найбільше. 

— Записав, — прошепотів Мейсон. — 2–4–2–9; півоберта назад. 
— Зафіксуй час, — додав я. — 03:36 — біла стрічка в сквері. 
— Є. 

Далі вони повели її старою теплотрасою — вузьким металевим мостиком на висоті другого поверху. Під ногами — темні двори, попереду — блискучі від дощу перила. На кожному другому кутку Мейсон чіпляв тонкі смуги фольги. Вони мало що важили, але робили важливе — давали мені якорі. Стоїш — і відразу чуєш, куди сильніше «співає» вода, а куди не дотягує. Це означало, що завтра, у справжньому рейді, ми зможемо за секунду поставити «малий купол» саме там, де треба. 

На дальній галереї насосної стояли людські силуети. Я побачив її відразу: 

Емілі. 

Шолом без забрала, карабін на ремені, мокрі вії. Вона не виглядала винною чи розгубленою. Вона виглядала людиною, яка планує. Вона тримала рацію, говорила коротко і чітко. Вона ділила простір: «праворуч — стій», «ліворуч — підйом», «вперед — двоє». 

Емоції мене не врятують. Я просто запам’ятав: 03:52–03:57 — ланцюг із пральні до їхньої галереї. Якщо нам треба буде пройти й не встрягти в їхню зміну, нам потрібні були саме ці хвилини.