Розділ 30 — Тиха розвідка очисних 

Ми вийшли ще до світанку. Було холодно і тихо. Над дахами висів туман, від землі тягнуло хлором. Жодних довгих промов — лише короткі інструкції. 

— Йдемо вчотирьох, — сказала Мара. — Я веду. Праворуч — Рен. Центр — Ейден. Хвіст — Мейсон. Рух тільки за жестами. Нуль балачок, нуль геройств. Якщо щось піде не так — не біжимо «як в кіно», а відходимо так само тихо, як прийшли. 

— Прийнято, — кивнув Рен. 

— Зв’язок, — додала Мара. — Локальна частота тільки для екстреного. Якщо рація раптом заговорить не нашим голосом — одразу тиша, переходимо на жести. 

Мейсон перевірив переносну «кришку-глушник»: дерев’яний каркас, всередині гумовий шар, мідна сітка, зверху смужки фольги. Ручки — дерев’яні. Кришка не торкається металу, щоб не «дзвеніла». Її було зручно нести вдвох. Ми вже не раз тренувалися ставити її швидко і без ляскоту. 

Саймон стис мені зап’ястя, глянув у зіниці і сказав просто: 

— Якщо «голос» піде тобі в голову — скажеш. Не затискайся. 

— Добре, — відповів я. 

Коул стояв у воротах. Дивився по черзі на кожного. Нічого піднесеного він не говорив: 

— Повертаєтесь усі. Сьогодні нам потрібна інформація, не медалі. 

Ми кивнули й пішли. 

Дорога до очисних споруд була проста на карті і нервова в реальності. Ми рухались дворами, де вчора ще висіли старі афіші, а сьогодні — чорні вікна й розбиті вітрини. Крок — пауза. Двір — провулок. Низько, ближче до стін, без силуетів на відкритому. Мара показувала «стоп», «нижче», «переповзли», «далі». Рен тримав правий бік і за кожною тіню дивився так, ніби там обов’язково хтось є. Мейсон ніс кришку разом зі мною: не важка, але габаритна — зачепиш перило, і вся тиша піде шкереберть. 

Ще за квартал до комплексу ми всі почули це. 

Гул. Не сирена. Не машини. Саме гул у трубах і землі, ніби хтось далеко качає воду і не збирається зупинятися. У мітці під ключицею цей звук відгукнувся теплом і легким тиском. «Там». «Ближче». «Ще». 

— Чую, — прошепотів я Марі. — Він «співає» по воді. 

— Добре, — кивнула вона. — Рухаємось далі. 

Комплекс очисних споруд виглядав, як бетонне місто в місті: круглі відкриті чаші-відстійники; між ними — галереї з перилами; праворуч — будівля насосної; ліворуч — блоки фільтрації. Усюди труби, вентилі, щити. Запах хлору і мокрого металу. 

Мара вибрала маршрут уздовж західної стіни: менше відкритих місць і є куди падати, якщо нас помітять. Кожні кілька десятків метрів Мейсон ставив маленькі мітки: тонку смужку фольги на перила або крейдяний штрих на бетоні. Фольга тріпотіла від легкого вітру і допомагала мені «бачити» посилення чи спад гулу: де смужка тремтіла інакше, там «вузол» звучав сильніше. Простий лайфхак, але працював. 

— Чисто, — шепотів Рен щоразу перед поворотом. — Один «повільний» внизу, без очей, не реагує. Обходимо. 

Ми піднялися на бокову галерею і застигли прикрившись бетонною колоною. Звідси видно було зал головних помп. 

Унизу стояли рядами товсті труби, стіни вкривали вентилі й електрощити. Посеред залу на платформі з двох візків лежало щось чорне й матове, як обгорілий камінь, тільки розмірами — з половину бочки. Ядро. Більше за наше. Над ним нависали залізні дуги, немов ручки для транспортування. 

Мене ніби потягнуло вперед. Мітка заробила рівніше і гучніше. «Ось». «Тут». «Центр». 

— Бачиш? — тихо спитала Мара. 

— Так, — так само тихо відповів я. — В самому центрі, на платформі. Воно «тягне» все на себе. 

— Дивись праворуч, — прошепотів Рен. — Там є люди. 

Я перевів погляд. На верхній галереї, далі від нас, стояли троє у тактичних жилетах із карабінами. Не військові, не поліція. Збірна бригада — різні наколінники, різні каски, різні перебинтовані рукави. Вони спостерігали й прикривали головний зал. Хтось явно давно навчився «жити разом» із вузлами. 

Між трубами і галереями рухався конвой. Тягнули платформу шість «повільних», зв’язані ременями. Їх вели двоє «слухачів»: постукували гайковими ключами по поручнях і трубах, ловили відлуння і коригували напрям. З обох боків платформи йшли «говоруни». Вони говорили не голосно і не на нас. Їхній голос був маслянистим і повільним, від нього «повільні» переставали метушитися і йшли рівніше. Наче комусь вливали вухами «заспокойся, рухайся, зупинись». 

За всіма цими стояв Координатор. 

Його важко було не помітити. Вищий за звичайну людину, худий, довгі руки з подовженими пальцями. Сіро-зелена шкіра стягнута, ніби її розтягли і пришили заново. На лобі — товстий рубець, який спускався до перенісся. Очі — темні, без білків, але не порожні: він дивився й оцінював. На плечі теліпався обірваний ремінь від протигаза, на поясі — старий транспортний браслет. Він не говорив. Він керував ритмами: торкався перил пальцями — коротко, коротко, довго; клацав зубами; робив паузи. «Слухачі» вловлювали ці ритми і передавали їх у «голоси». «Повільні» виконували. 

— Працюємо за планом, — ледь чутно сказала Мара. — Мейсон, мітки. Ейден, кажеш, де «сильніше». Рен — очі на людей. Після міток — тест кришки одним рухом і ретирада. Нам вистачить трьох секунд. 

Ми поставили ще три смужки фольги, щоб мати швидкий «ланцюжок» відступу і дві зручні точки для кришки. Коли все було готово, Мара дала знак. Ми вдвох з Мейсоном підняли «кришку-глушник», обережно подали її над перила і, не торкаючись металу, завели над краєм чорного ядра на 1–1,5 сантиметра. Рух — як повільне опускання кришки на каструлю, тільки над безодньою. 

Гул у мітці ніби хтось приглушив руками. Конвой спіткнувся. Один «слухач» різко повернув голову: щось перестало віддаватись у трубах. «Говорун» обірвав фразу на півслові. «Повільні» на секунду завмерли, як люди, яким зненацька вимкнули музику. А Координатор підняв руку і торкнувся перил інакше — іншим темпом. Я відчув це в грудях: чужий ритм «стукав» у мітку, ніби питав «де ти?». 

— Три секунди, — прошепотів Мейсон. 

— Раз… два… три, — так само шепнула Мара.