Розділ 28 — Лікарня та другий вузол 

Мапа в голові запалахкотіла новою точкою, коли я вперше торкнувся нашого каменя в «сліпій» кімнаті: тонка нитка тягнулася на схід від сектора, під стару лікарню. Не зверху — під будівлею. Там, де комори, кисневі магістралі й труби. 

— Другий вузол під землею, — сказав я на ранковій нараді. — Якщо відріжемо його, канал ослабне. Учора вночі вже лізли до дітей. Далі чекати не можна. 

Коул глянув на схему району й коротко кивнув: 

— Йдете п’ятеро: Ейден, Мара, Рен, Саймон, Мейсон. Я тримаю сектор. Шуму — мінімум. Якщо побачите, що без шансів, — відступаєте. Селіна лишається тут. 

— Чому я не йду? — сіпнулася Селіна. 

— Бо мені треба, щоб тут нічого не зникло, — спокійно відповів Коул і перевів погляд на мене. — Принесете що зможете, навіть якщо сам вузол забрати не вийде: фото, схему, будь-які позначки. Нам потрібна карта їхньої мережі, не тільки трофеї. 

Ми зібралися швидко: рації на локальних частотах, ліхтарі на батарейках, ізоляційні рукавиці, мотузки, два ремені-стропи, складний лом, ножиці по металу. Саймон напхав рюкзак бинтами, фізрозчинами та інгаляторними масками — «на випадок газу». Мейсон взяв маркер і крейду — «щоб не заблукати: кожен поворот — мітка». 

Дорога до лікарні була коротшою, ніж хотілося. Коли вийшли з нашої вулиці, місто знову здалося чужим: вивіски провисли, шиби вікон побиті, асфальт чорний від попелу. Сам корпус лікарні стояв на пагорбі. Фасад із брудним написом «Міський медичний центр» був посічений уламками. Вхідні двері розбиті, але далі — темрява й запах старої хімії. 

— Колона по двоє, — сказала Мара. — Лівий фланг я, правий — Рен. Ейден веде, Мейсон — відмітини і карта. Саймон — середина. 

У холі пахло вологим картоном і спиртом. На підлозі лежали візочки, перевернуті пластикові стільці, розкидані картки пацієнтів. Я приглушив ліхтар, щоб промінь не бив у далекі коридори. Мітка в грудях тягнула вправо, до таблички «Підвальні приміщення / Морг». 

— Вниз, — сказав я. — Вузол під нами. 

Сходи були вузькі й слизькі. Йшли обережно. Першого «повільного» ми побачили на середньому майданчику: він сидів і гойдався, впершись лобом у стіну. Коли підняв голову, на обличчі засохли сині плями, ніби від фарби чи ліків. Рен вистрілив тихо — приглушувач з’їв більшу частину звуку. Тіло сповзло. 

— Позначка, — прошепотів Мейсон і крейдою намалював на стіні стрілку «вниз» і хрестик — наш маршрут. 

У підвалі було холодніше. Праворуч — морг: двері з круглими віконцями зафарбовані зсередини. Ліворуч — комори. Прямо — коридор із зеленими дверима. На стінах — металеві трубки, пронумеровані й підписані «O2», «AIR», «VAC». Кисневі магістралі тяглися уздовж усього коридору, перетиналися в щитку з вентилями. 

— Не стріляти в труби, — відразу сказав Саймон. — Оксиген робить іскри смертельними. Якщо щось рвоне — горітиме все. 

— Прийняв, — Рен прибрав палець зі спуска. 

Мітка тягнула далі, ліворуч, під морг. Я відчував холод — такий самий, як від першого каменя, але глухіший, ніби його затиснули в чомусь. 

— Стій, — прошепотіла Мара і підняла руку. 

Із далекого кутка коридору почулося легке постукування. Рівне, як метроном: «тік-тік, тік-тік». За пару секунд з тіні вийшов «слухач». Цього разу в руці він тримав металеву мисочку й проводив по ній пальцем, прислухаючись до відлуння. Голова крутилась швидко, очі шукали… мовчання. 

— Я збиваю, — попередив я. 

Поклав пальці на холодний поручень. Короткий «глухий» імпульс — і «слухач» ніби осліп на звук: мисочка вислизнула, він хитнувся, оголив шию. Мара вистрілила раз. Без зайвих рухів. «Слухач» впав і завмер, ниць. 

— Добре, — кивнув Саймон. — Далі рухаємось повільно. 

Ми пройшли ще десять метрів. І тут коридор «заговорив». 

— Ейден, — почув я за спиною голос. 
Голос, від якого колись теплішало в грудях. Емілі. 

Я обернувся. Позаду нікого не було. Мара й Рен зупинились на півкроку, ліхтарі тримали низько. 

— Ти покликав мене — я прийшла, — ніжно сказала Емілі збоку. — Нікуди не йди. Я тут. 

Голос «йшов» з темної кімнати праворуч. Звідти ж, за секунду, почувся голос Ліама — глузливий, знайомий, з дитинства: 

— Брате, а ти сміливий. За дверима — сюрприз. Відкрий. Ну ж бо. 

Мара простягла руку переді мною — «стій». Вона вже бачила такі трюки. Я кивнув. 

— «Говорун», — сказав Саймон. — Тип другого рівня. Імітує голоси, ловить на емоції. 

— Глушити, — ледь чутно мовив Рен. — Або куля в гортань. 

— Глушити, — вирішив я. — Кулі створюють зайвий шум. 

Я уявив купол — не великий, тільки на два метри навколо нас. Притиснув його до стін, як ковпак на банку. Голоси стихли, ніби хтось вклав їх у вату. І тоді з темряви вийшов той, хто говорив. 

Виглядав він як худий чоловік у знищеному халаті, але рухи були не людські: він тримав руки над горлом, ніби торкався нот, і губи шепотіли різними голосами одночасно. Очі — порожні. Коли я «накрив» його куполом, він на мить закусив губу — втрачав звук. Мара не зволікала: два кроки, один постріл — точно. «Говорун» впав і вдарився головою об плитку. Повітря стало тихішим. 

— Далі, — прошепотіла Мара. — Не застрягаємо. 

Ми добралися до кінця коридору. Двері з табличкою «Киснева / Вент.камери / Технічний доступ». Замок був старий — механічний. Мейсон покрутив, всунув тонку пласку викрутку, повозив — клацання. Двері піддалися. 

Усередині було чистіше, ніж у коридорі. На стінах — манометри, старі монітори, зелений ящик з інструментами. Праворуч — сітка-решітка з дверцятами і ще одні двері, за якими спускалися сходи ще нижче. 

— Відчуваєш? — спитав Саймон. 

— Так, — відповів я. — Вузол під нами. На одному рівні з магістралями. Холод тягне вниз. 

Ми обережно пішли сходами. Внизу — вузький технічний коридор, бетонна підлога, труби й кабелі над головою. В темряві світило тускле аварійне світло, наче хтось колись давно залишив генератор на мінімум.