Розділ 27 — Тріщина в довірі 

Ніч після рейду була неспокійною, хоч у дворі стояла майже тиша. Дощ припинився. Лише десь у трубах посвистував вітер. «Сліпу» комірчину з каменем ми обклали дерев’яними піддонами, гумою і двома шарами брезенту. Всередині не було жодного дроту, жодної розетки. Мейсон навіть викрутив металеві гачки зі стін, щоб ніщо не торкалось каменя. 

Коул розставив пости. Один — біля самих дверей «сліпої», другий — навпроти у проході. Третій — на сходах. Айріс спустила дітей у нижню кімнату з товстими стінами й лишила там ліжка, воду, книжки й гірляндку на батарейках. Вони заснули швидко. Дорослі — ні. 

Я сидів на верхній сходинці, тримаючи пов’язану руку на коліні й прислухаючись до себе. Мітка біля ключиці була теплою, але не пекла, як у цеху. Холод від каменя ніби просочувався крізь дерево, та все ж дихати було легко. Поруч із дверима стояв Ділан. Той самий, що вдень тягнувся до важеля воріт. Він стиснув автомат так, що кісточки пальців побіліли. 

— Триматимешся? — спитав я. 

— Так, — він навіть не подивився. — Я поставив таймери: кожні десять хвилин торкаюся металу поруч. Якщо рука не слухається — знімай мене з поста. 

— Добре, — сказав я. — Але спочатку скажеш слово. 

— Яке? — сухо. 

— «Я тут». 

Він кивнув. 

Минуло, може, хвилин п’ятнадцять, коли сталося перше. Ніч не змінилася. Ніхто не закричав. Просто Ділан перестав моргати. Очі у нього стали порожніми. Пальці відпустили автомат, і він, як у воду, пішов до дверей «сліпої». Повільно. Рівно. 

— Ділане, — сказав я тихо. — Слово. 

Він не відповів. Простяг руку до засуву. 

Я піднявся. Відстань була мала, але бігти не хотілось. Я зробив крок і відчув, як в грудях щось «клацнуло». Наче хтось перекинув на мене вузький місток. 

Я уявив той самий «промінь», що вже робив: лезо від моєї мітки до його шиї. Ледь торкнувся — і натиснув. 

Глухий поштовх пройшов крізь мене в нього. Ділан здригнувся. Засув лишився на місці. Він розгублено кліпнув і вдихнув, наче виринув з-під води. 

— Я… — він спробував підібрати слова. — Я тут. 

— Добре, — сказав я йому рівним голосом. — Ти тут. Сядь на ящик. Повільно подихай, і заспокойся. 

Він сів. Напруга з плечей трохи зійшла. 

— Я нічого не відчув, — прошепотів. — Просто побачив, ніби Коул стоїть і махає: «Відчини». Такий реальний. Я навіть думав — це він. 

— Не він, — сказав я. — Якщо хочеш, вважай це тестом. І ти його пройшов, бо ми поруч. 

Саймон підійшов без звуку, присів поруч і поклав два пальці на зап’ясток Ділана. Пульс рівний, але прискорений. Потім глянув на мене: «Справу зроблено» — без слів. 

Через годину, коли ми міняли пости, Коул зібрав коротку нараду в коридорі. 

— Слухайте уважно, — його голос був тихий і таким же міцним, як болт у сталі. — Те, що сталося з Діланом, не виняток. Це повториться. Я не збираюся втрачати людей через те, що комусь у голову шепоче чужий голос. 

— Який план? — спитала Мара. 

— Жорсткий режим на ніч, — відповів Коул. — Кожен, хто чергує, — з м’якими наручами на одну руку до поручня. Це не тюрма, це страховка, щоб не дійшли до засува. Пости — подвійні, завжди двоє. Поряд — дзвінок і освітлення на батарейках, без проводки. Зони відпочинку — без металу. Без ножів, без інструментів, без ланцюгів. Метал — тільки в чергових і тільки під наглядом. Саймон складе список дозволених предметів. Мейсон — промаркує їх стрічками. 

— Приймається, — кивнув Саймон. 

— Будуть обурення, — тихо зауважила Айріс. 

— Виживемо — тоді будемо сперечатися, — відрізав Коул. — Поки що — дисципліна важливіша за симпатії. 

Його слова сподобались не всім. У кутку буркнув Еліас. На обличчі Маркуса блиснула тінь невдоволення. Але після сьогоднішніх «зависань» ніхто не заперечив уголос. 

Перші години нового режиму пройшли спокійно. Люди мовчали, робили свою частину роботи. Дехто навіть видихав з полегшенням: коли правила чіткі, простіше триматися. 

Селіна весь цей час ходила тихо і слухняно. Занадто тихо. Видавала воду, мила каструлі, притуляла ковдри дітям. Але в очах у неї була образа — стара і гостра, як скалка. Коли вона проходила повз мене, на мить затримувала погляд, і в ньому читалось: «Це занадто». Вона не сказала це вголос. Вона сказала інше — і не мені. 

Ближче до третьої ночі Рен покликав мене жестом на задній двір. Там було напівтемно. Лише одна лампа на батарейках світила. Під навісом стояли металеві бочки, накриті плівкою. За ними — вузький прохід до аварійної хвіртки. 

Рен торкнувся мого плеча і показав: за бочками хтось є. 

Ми обійшли з двох боків. Я йшов зліва, Рен — справа. Коли я зазирнув у щілину, побачив спину Селіни і… Джоеля, одного з хлопців Коула. Молодий, темне волосся, із тих тихонів, що слухають і кивають. 

— …у тебе ж ключ від хвіртки на зв’язці, — шепотіла Селіна. — Ти відкриєш, ми вийдемо на п’ять хвилин. Там, за школою, інший двір. Я знаю прохід. Візьмемо тільки трохи — на нас двох. Ніхто й не помітить. Тут усе пораховане, а ми тихо-тихо. 

— Мені заборонено… — так само шепотів Джоель. — І Коул… якщо дізнається… 

— А хто йому скаже? — вона підсунулася ближче. — Я? Ти? Чи він є у тебе в крові? Подивись на них: наручі, заборони, полиці на замок. Це ж в’язниця, Джоеле. Ми не народжені сидіти в клітці. Я просто хочу шмат хліба і банку консервів. На випадок, якщо доведеться тікати. Ти хіба не хочеш мати запас у кишені? Хоч якийсь? 

Вона говорила рівно, м’яко, як завжди. Її голос був страшніший за крики, бо залазив під шкіру. Вона не про хліб — вона про отой тоненький ключик від довіри, який у всіх хитається. 

— Досить, — сказав я і вийшов із тіні. 

Селіна здригнулася, але маску не втратила. Лише поклала долоню Джоелю на груди, ніби заспокоїти, і ступила від нього на крок, щоб виглядати невинно. 

Рен став позаду Джоеля й забрав у нього зв’язку ключів. Тихо і швидко. 

— Ми просто говорили, — сказала Селіна, роблячи великі очі.