Розділ 26 — Рейд у промзону 

План був простим. 

— Йдемо в шістьох: я, Мара, Рен, Саймон, Мейсон і Селіна як носій, — сказав я. — Рухаємось тихо. Без геройств. 

Вийшли вузьким проходом. Попереду — промзона: склади, цехи, ржава сітка, калюжі з мастилом. Мітка на шиї тягнула мене в один бік — до великого темного цеху. 

— Колона по двоє, — тихо сказала Мара. — Лівий фланг беру я, правий — Рен. 

Перші «повільні» з’явилися біля арки. 

Першого Рен збив пострілом у голову. Другий послизнувся на асфальті, підвівся — і пішов на нас. Мара зробила крок вперед, вдарила його коліном у живіт, коли він нахилився, і одразу перерізала ножем горло. Третій ліз із кущів — я дав коротку чергу з пістолета, поки він підводився. 

— Йдем далі, — кивнув Саймон. — Не втрачаємо темпу. 

Ми підійшли до цеху №7. Ворота напіввідчинені. Усередині — темно, чути капання води. 

Біля перевернутого контейнера стояв зомбі. Не «повільний». Шкіра — сіра, натягнута, очі рухаються швидко. В руці — шмат арматури. Він кидав дрібні болти в темряву і слухав відлуння. 

— Другий рівень, — прошепотів Саймон. — «Слухач». 

Слухач повернув голову точно на нас. Ми не шуміли — але він «побачив» нас тишею. 

— Я збиваю наводку, — попередив я. 

Торкнувся холодної труби поруч і дав короткий глухий імпульс прямо по ньому. Слухач сіпнувся, випустив арматуру й на секунду «оглух». Рен двічі вистрілив йому в голову. Тіло впало. 

— Працюємо, — Мара перевірила периметр. — У цех. 

Всередині пахло металом і вологим пилом. Уздовж стелі — мостовий кран. Внизу — лінії, верстати, яма із брухтом. 

Мітка тягнула в глиб і вниз. 

— Там, у ямі, — сказав я. 

Поглянули в яму: купа металу, ланцюги, гак… і чорний камінь розміром з кавун, ніби вріс у брухт. Від нього йшов холод, не по шкірі — по нервах. 

— Це він, — прошепотів Мейсон. — Не торкайся голою рукою. 

Я не чіпав камінь. Я доторкнувся до арматури, що лежала на брухті й торкалася його збоку — як через «подовжувач». 

На мить бачення: нитки-сигнали тягнуться від каменю в три сторони. Одна — у наш район. Друга — за річку. Третя — у темряву. Я зміг зменшити «гучність» цієї нитки до нас. Лише трохи — але зміг. У голові зашуміло, в пальцях з’явилось тремтіння. 

— Досить, — Саймон торкнувся мого плеча. — Ти блідний. 

— Можу заглушити тільки трохи, — сказав я. — Камінь пов’язаний із моєю міткою. 

— Забираємо його? — Рен вже оцінював, як піднімати. 

— Потрібні рукавиці та час, — відповів Саймон. — Ізоляція. Голими руками — небезпечно. 

Зверху клацнуло. Ми всі підняли голови. 

Червона лампа на мостовому крані мигнула. Кран поїхав уздовж балок. Із темряви з’їхав круглий магніт на товстому кабелі. 

— Хтось зверху у пульті, — тихо сказав Мейсон. — Або є обхід живлення. 

Магніт опустився над приямком і різко вдарив у брухт. Посипалися іскри. Шматки металу підскочили. Камінь прилип до магніта разом із залізом. 

— Потрібно відрізати кабель! — Рен дав чергу. Кулі висікали іскри, але кабель тримав. 

— Я до аварійного рубильника, — Мейсон кинувся до бокової шафи, смикнув важіль. Нічого не змінилось. 

Я побачив на містку силует — низький, швидкий. Він відскочив за колону й зник. Людина або «розумний» другого рівня. 

Магніт поволі поповз убік — до воріт для вантажівок. Якщо він вийде з цеху, ми втратимо камінь. 

— Назад! — Мара відтягла Селіну від краю. — Без стрибків у яму! 

Я зрозумів, що часу немає. Або ми гальмуємо кран зараз, або потім буде пізно. 

Я підскочив до балки, де провисав кабель, і схопився за нього рукою. Голою. 

Струм вдарив у долоню. В очах потемніло. Я навмисно включив глухий контур не тільки на себе, а й на лінію живлення — спробував зібрати цей «шум» у кулак. 

Кран на мить загальмував. 

Кабель смикнув. Мене підняло разом із ним на пів метра над підлогою. Пальці горіли. Я чув, як Рен кричить моє ім’я, як Мара матюкається і біжить ліворуч, як Саймон рветься до мене з аптечкою. 

Магніт, камінь і я зависли в одному вузлі. 

— Тримайся за балку! — крикнув Рен. — Я тебе зніму! 

— Не лізь під магніт! — Мара зупинила його рукою. — Він ще рухається. 

Кран знову рвонув уперед. Я ковзнув по кабелю і зміг зачепитися ліктем за жердину огорожі. Рука німіла. У голові дзвеніло. 

— Мейсон! — крикнув я. — Тут має бути механічне гальмо! Ручне! 

— Так, є! — відгукнувся він з темряви. — Шукаю важіль на редукторі! 

Саймон підскочив нижче й підставив мені плече. 

— На три рахунки, — сказав рівно. — Один… два… тягни! 

Я перекинув вагу, відірвав руку від кабелю і впав на металевий настил. Пальці вдарило болем, але трималися. Саймон швидко намотав мені на долоню бинт. 

— Пульс нормальний, — кинув він. — Опіки легкі. Можеш стріляти? — короткий погляд у вічі. 

— Зможу, — видихнув я. 

Над нами магніт почав втрачати висоту ривками — Мейсон знайшов гальмо. По мостку пролунав різкий металевий скрегіт, і кран зупинився. 

— Тримається! — крикнув Мейсон. — Але ненадовго, там зубці побиті! 

— Добре, — сказала Мара. — Переходимо до плану «висмикнути». Рен, праворуч — ланцюг. Я — ліворуч. Ейден, тільки не торкайся кабелю. 

Ми підбігли до ямки. Магніт висів уже нижче, застрягши разом із брухтом. Камінь світився ледь помітним темним блиском, але від нього нило в мітці. 

— Селіна, — Мара глянула на неї. — Твоя задача проста: тримай ліхтар і не роби дурниць. 

— Я ж допомагаю, — прошепотіла Селіна і обхопила двома руками ліхтар так, щоб промінь не смикався. 

Рен знайшов два товстих ремені. Просунув під купою заліза і перекинув через гак так, щоб обв’язати камінь окремо. Мара підстрахувала, затягнула вузли. Я контролював кабель очима й глушив міткою всі короткі «поклики», що намагались роздратувати кран. 

— Раз… два… тягнемо! — скомандував Рен.