Розділ 25 — Тріщина в контурі

Розділ 25 — Тріщина в контурі 

Сирена вила по-живому. 

— Східний вхід! — крикнув хтось зверху. — Рух, багато! 

Двір за секунди змінився. 

Люди Коула не метушились — розбіглись по точках. Двоє на барикаду, ще двоє до сходів. Хтось уже ніс коробку з патронами. З кухні вибігла дівчина з бинтами. В очах страх, але руки не тряслися. 

— Діти — вниз! — швидко крикнула Айріс. 

Мара вже гнала Лукаса, Вів’єн і Дженні в підвал, Саймон із Олівером за нею. Рен, Еліас, Маркус підхопили зброю. 

Я відчував мітку, як зайве серце. 

Зі сходу тягнуло холодом. Незвичним. 

— На позиції! — Коул підхопив карабін, стрибнув на барикаду. — Без паніки. В голови. В тих, хто біжить, не в тих, хто повзе. 

Я виліз поруч. Через пролом бачив вулицю: перші «повільні» вже сунули до паркану. За ними — ще. Зграя не шалена, але щільна. 

— Це не випадково, — пробурмотів Саймон біля мене. — Вони йдуть на сигнал. 

Я відчув те саме: у загальному шумі смердючого натовпу був ритм. Наче хтось бив паличкою по металу, задаючи такт. 

Мітка відповіла легким поколюванням. 

Не твій сектор. Відкрий. 

Голос. 

Поштовх. 

Не в двері. В людей. 

На фланзі, біля технічного входу, один із бійців Коула — худий, коротко стрижений, у чорній куртці — раптом зупинився. На мить завмер, пустим поглядом дивлячись у нікуди. Потім розвернувся і пішов до внутрішніх воріт, що вели в сервісний проїзд. 

Повільно. Рівно. Як ходять уві сні. 

— Рен, бачиш? — кинув я. 

— Він мав бути на лівій барикаді, — стисло. 

Боєць підійшов до пульта, взявся за важіль електрозамка. 

Мітка смикнула сильніше. 

Відчини. Впусти. 

Я відчув, як щось тягнеться через нього. Як кабель, прокладений через чужу голову. 

Якщо ворота підуть вгору — з тилу зайдуть не тільки наші страхи. 

— Стоп, — сказав я. — Він не тут. 

Ніхто не почув. Стрілянина заглушила. 

Боєць потягнув важіль униз. 

Я зробив те саме, що в коридорі. 

Вдих. Стиснув зуби. Уявив навколо себе не круг, а промінь — вузький, як лезо, що тягнеться від мітки до його шиї. 

І різко «перегорів». 

Гул, ніби удар по нерву. Кров у вухах. 

Голос урізався: 

— …на…й… 

Обірвалося. 

Боєць здригнувся, наче його вдарили струмом. Важіль недотягнутий. Засув клацнув, але не до кінця. Ворота сіпнулись на пару сантиметрів — і зависли. 

— ГЕЙ! — Рен уже був поруч. В трьох кроках. Схопив того за плече, відтягнув від пульта. — Ти що робиш?! 

Очі в бійця були розширені. З них виходила дика, розгублена порожнеча. 

— Я… не… — пробурмотів він. — Вони… показали… 

— Потім, — відрізав Коул, навіть не обертаючись, даючи чергу по передніх. — Рен, пульт під контроль! 

Рен встав так, щоб своїм тілом закрити важіль. 

Я видихнув. Локальне глушіння відпустило. Мітка боліла, як синяк. 

З вулиці долинули ще стогони. Перша лінія зомбі впала під вогнем. Декілька вдарилися об паркан і повисли, смикаючись. Дехто пробував лізти поверх інших. 

— Тримати! — кричав Коул. — Не даємо згуртуватись! 

Ми працювали разом. Його люди професійно чергували постріли. Рен з помпи зносив тих, хто підповзав ближче. Маркус прикривав боки. Еліас рахував патрони і підкидав. 

Хвиля не була безкінечною. Через кілька хвилин щільність зменшилась. Останні «повільні» хиталися за парканом, але не наважувались лізти. Ніби хтось вимкнув їхній ентузіазм. 

Сирена стихла. 

Всі ще тримали стволи вгорі. Потім поволі почали опускати. 

Коул нарешті обернувся. 

— Хто мені пояснить, що це було? — запитав він. Без крику — так небезпечніше. 

Худий боєць стояв, опершись об стіну. Лоба обсипав піт. Руки тряслись. 

— Ім’я? — спитав Коул. 

— Ділан… — видав той. — Я… не пам’ятаю, як… 

— Пам’ятаєш, як опинився біля пульту? — Коул дивився прямо. 

Ділан заморгував. 

— Ні… Я був на позиції… потім у голові… шум… і картинка… ворота відкриті, ми пропускаємо своїх… Там були наші… Я думав, що це ви… — слова сипались уривками. — Вони показували… промзону… чорний камінь… казали, що треба… 

Він з’їхав по стіні вниз, стиснувши голову руками. 

Саймон вже був поруч, перевіряв зіниці. 

— Це не брехня, — сказав. — Типова дисоціація. Він справді не пам’ятає власного руху. 

Погляди повільно повернулись до мене. 

— Я перебив сигнал, — сказав прямо. — На мить. Інакше ворота б відкрились. 

— Ти знав? — уточнив Коул. 

— Відчув, — відповів. — Через мітку. Когось тягнули зсередини. Я зробив те ж, що на коридорі: заглушив. 

Коул дивився так, ніби рахував варіанти. 

— Тобто, — підсумував він, — ворог уже може брати моїх людей, як маріонеток. І ти — поки що — єдине, що може це зламати. 

— Не тільки твоїх, — втрутився Саймон. — Будь-кого в радіусі сигналу. І не тільки Селіну. Вона була перша, бо слабка й жадібна. Тепер вони лізуть глибше. 

— Радію, що всі знають, — тихо кинула Селіна з-під навісу, куди її загнали. — Можна перестати робити вигляд, що проблема тільки в мені. 

— Проблема в тобі теж, — не глянувши, сказав Рен. — Просто ти ще жива, бо корисна як наживка. 

Ділана підняли й посадили на ящик. Він ловив повітря, як витягнута з води риба. 

— Слухай уважно, — сказав Коул. — Зараз не час для істерики. Ти був під чиїмось контролем. Це не твоя провина, поки ми не доведемо зворотне. Але відтепер ти спиш тільки під наглядом. І ближче ніж на метр до пульта не підходиш, доки я не скажу. 

— Так, — хрипко. 

Коул перевів погляд на мене. 

— Ти вліз між ними й ним, — продовжив. — Це плюс. Але поки неясно, скільки твоя мітка витримає. 

— Поки треба — витримає, — сказав я. Усередині дратувало: сприймають як інструмент. Але зараз це працювало й на мене. 

— І ще, — додав Саймон. — Ділан сказав «промзона» і «чорний камінь». Це збігається з тим, що бачив Ейден. Уламок. Вони через нього лізуть у голови.