Розділ 24 — Всередині ворога

Ніч у секторі Коула була неправильною. 

Надто тихою. 

Дощ стишився до дрібного шурхоту по металу. По периметру ходили вартові. Десь варилось щось на плитці — запах тушонки змішувався з мазутом. Діти спали в кімнаті з зачиненими ставнями. Айріс поруч, Мара біля дверей. Рен — на чергуванні зовні. 

Я лежав на матраці біля стіни. Не спав. 

Мітка на шиї ледь тепліла. Наче хтось дихає в шкіру. 

«Канал всередині. Почнемо.» 

Ці слова крутились, як заїла пісня. 

— Якщо не спиш — краще сядь, — пробурмотів Саймон, який вмів чути дихання. — Лежачи легше поїхати дахом. 

Я сів, сперся потилицею об стіну. 

— Думаєш, зі мною говорили? — спитав. 

— Думаю, з кимось, хто сидить між нами й… тим, що прийшло з неба, — відповів тихо. — І вони дали тобі дзвінок прямого набору. 

— Радісна новина, — хмикнув я. 

Він ліг далі, заплющив очі. 

— Якщо щось почуєш — не тримай все в собі. Вимови вголос. Хтось із нас відрізнить, де твої думки, а де — не твої. 

Не тримай в собі. 

Легко сказати. 

Коли всі заснули, залишився звук: глухий гул генератора, далеке «тук-тук» по металу, шепіт дощу. І поверх цього — інше. 

Спочатку ледь помітне. 

Потім чіткіше. 

— Нарешті. 

Голос не з динаміка. Не з рації. 

Звідкись зсередини, як думка, що тобі не належить. 

Чіткий, рівний, холодний. Не плащ із набережної. Інший. 

— Вражений, що ти ще мовчиш, — продовжив. — Більшість починають кричати. 

Не відповідай, — сказала моя нормальна частина. 

Пізно, — сказала цікавість. 

— Хто ти? — подумав. Не вголос. Але він почув. 

— Той, хто витяг тебе з мертвої точки. Той, хто повернув. Ми. Називай як хочеш. 

Пам’ять ударила картинкою: крики, зграя, моє тіло, розірване зомбі, червоний туман… а потім — клац, і я в ліжку за місяць до кінця. 

— Це не було випадковістю, — сказав я вголос. Тихо. — Ви кинули мене назад. 

— Ти цікавий об’єкт. Імунний. Стійкий. Мотивований. Рідкісна комбінація. Ми не розкидаємось матеріалом. 

Матеріалом. 

Хотілось вдарити когось. 

— Слухай уважно, — Саймон торкнувся моєї руки. — Ти говориш уголос. 

— Добре, — прошепотів я. — Хай чує. 

Голос не зупинявся. 

— Ти отримав другий цикл. Ми дали тобі час. Доступ до пам’яті. Ти будуєш, тестуєш, стикаєшся. Ми дивимось. 

— Як на щура, — сказав я. 

— Як на знаряддя. Щурі не роблять вибору. Ти робиш. 

Мітка на шиї стала гарячішою. Не до болю — до відчуття, що через неї йде тонкий струм. 

На пару секунд картинка в голові змінилась. 

Не моя кімната. Не сектор. 

Місто згори. Лінії вулиць. Темні квадрати будинків. Декілька точок світяться яскраво — як гарячі пікселі. 

Одна — там, де ми. 

Друга — на іншому кінці району. 

Третя — ще далі, за річкою. 

Уламки. 

— Бачиш? — спитав голос. — Це етапний план. Ми кладемо каталізатори. Дивимось, хто до них тягнеться. 

— І навіщо я тобі? — стиснув кулаки. 

— Ти — канал. Між полем і тілом. Між сигналом і стадом. Через тебе можна глушити. Через тебе можна підсилювати. Ти баланс. 

— Я цього не просив. 

— Ти просив шанс. Перед смертю. Пам’ятаєш? 

Я згадав. «Якби мав ще один шанс…» 

Зуби зімкнулись. 

— Добре, — ледве стримував злість. — Тоді слухай ти. Якщо це експеримент — я буду тим, хто його зламає. І тебе разом із ним. 

Мить тиші. 

Потім короткий, майже веселий видих у голові. 

— Гарний початок. 

Окріп у мітці. Я інстинктивно спробував зробити те саме, що з коридором — заглушити. Уявив навколо голови той самий прозорий контур, як купол. Втиснув цей голос назовні. 

На секунду спрацювало. 

Темрява стала просто темрявою. Звук — тільки зовнішнім. Я видихнув. 

І в ту ж секунду почув кроки в коридорі. 

Повільні. Сухі. 

Я висунувся в щілину дверей. 

Селіна. 

Боса. З напіввідкритими очима. Йшла, наче спить. Минаючи охоронця, якого тут не було — ніби бачила іншу картинку. 

Губи шепотіли: 

— …будеш моїм входом… будеш моїм входом… відкрий… відкрий… 

Мітка сіпнулась у відповідь. Голос усміхнувся. 

— Ми шляхами не марнуємо. Вона — люк. Ти — двері. 

Я вийшов у коридор, став перед нею. 

— Селіно. 

Вона не зупинилась. Очі наче дивилися крізь. 

Я взяв її за плечі, трохи струснув. 

— Прокинься. 

Вона кліпнула. Різко. Подивилась — справжньо. 

— Відпусти, — буркнула. — Що ти робиш? 

— Ходиш, — сказав. — Шепочеш. 

Вона розгубилась на мить, потім знову врубила маску. 

— Мені просто щось приснилося. Не твоя справа. 

— Навпаки, — відповів. — Ти під нашим сектором, під нашими головами. Тепер усе моя справа. 

Рен з’явився майже беззвучно. 

— Проблеми? — кивнув на неї. 

— Лунатизм, — сказав я. — Признач їй окреме місце. Де не відкриє двері уві сні. 

— Є ідея, — відповів Рен. — Комірка без ручки зсередини. 

Селіна стиснула губи, але промовчала. В її очах була панічна іскра: щось вона таки пам’ятала. 

— Не тисни занадто рано, — обізвався голос. — Вона нам ще знадобиться. 

— Заткнись, — сказав я в порожнечу. 

Рен підняв брову. 

— Це не тобі, — додав. 

Мітка знову розігрілась. Наче хтось ображено торкнувся зсередини. 

— Хочеш правди, канал? — голос став холоднішим. — Знайди наступний уламок. Ми вже поклали його на ваш шлях. Відмовишся — залишимось грати через інших. У тебе… зайві прив’язаності. 

— Спробуй, — прошепотів я. — Побачимо, хто кого використає. 

Відповіддю було коротке шипіння, ніби хтось закрив лінію. 

Я відчув напрямок. 

Не координати. Не карта. Просто впевнене: там. 

За стіною, за двором, кудись ближче до старої промзони. Точка з тих, що я бачив у спалаху.