Розділ 23 — Темрява і Селіна

Голос у динаміку віддався в мітці, як холодний дотик зсередини. 

— Канал всередині. Почнемо. 

Двір завмер на одну секунду. Люди Коула обмінялися поглядами. Хтось машинально підняв зброю вище. 

— Це ваш жарт? — кивнув Рен на гучномовець. 

— Ні, — сухо відповів Коул. — Я своїх голоси знаю. 

Саймон глянув на мене. Я ледь помітно хитнув головою: не я. 

Мейсон уже стояв біля пульта зв’язку, втикаючи в дроти. 

— Канал внутрішній, частота наша, але пакет — не наш, — пробурмотів він. — Хтось вліз. 

— Глуши, — сказав Коул. 

Мейсон потягнувся до тумблерів. 

І в цей момент вимкнуло світло. 

Двір поглинула темрява. Тільки дощ, подихи, клацання затворів. 

— Стояти! — голос Коула спокійний, жорсткий. — Ніхто нікуди не рухається. 

Темрява завжди показує справжніх. 

За кілька секунд очі звикли. Тіні стали об’ємними. Я бачив краєм зору своїх: Мара — біля дітей, Айріс — над ними, Рен уже розвернувся корпусом до Селіни. 

І бачив її. 

Вона використала першу ж секунду. 

Прослизнула вбік, за спини двох людей Коула, ніби просто змінила позицію. Насправді — пірнула до технічної кімнати, де стояв пульт, рації, відкритий ящик з пайками. 

— Рен, — буркнув я. 

— Бачу, — відповів він. 

У темряві чути було, як хтось нишпорить по металу. Шурхіт упаковок. Клацання пластика. 

Селіна. 

Вона швидко, вправно. Пара пачок наших сухпайків із мішка, трохи чужого рису, одину шоколаду із коробки загального. Все — під пуховик. 

Потім — до столу Мейсона. На дотик знаходить маленьку рацію, яку в неї забрали. 

— Не чіпай це, — прошепотів хтось із бійців. 

— Я тільки подивлюсь, — її голос солодкий. — Раптом знову скажуть щось важливе. 

Пальці лягли на кнопку. 

Світло мигнуло і повернулося ривком: генератор підхопив. 

Картинка застигла. 

Селіна стоїть біля столу, в руці — рація, під курткою випирають крадені пайки. Обличчя Мейсона кам’яніє. Коул лише злегка нахиляє голову. 

Тиша важчає. 

— Поклади, — сказав Коул. 

— Я ж… я ж тільки хотіла… — вона спробувала посміхнутись. — Перевірити, звідки був сигнал. Допомогти вам. 

Мейсон витягнув рацію з її руки. На дисплеї мигав логін останнього виклику. Він глянув. Очі звузились. 

— Ну? — спитав Коул. 

— У хвилину, коли вимкнулось світло, зв’язок пішов не тільки на наш динамік, — сказав Мейсон. — Було ще одне спрямування. На цю рацію. Вхід відкрився з неї. 

— Вона була в неї в кишені, — тихо додав Рен. — Доти, доки ти не забрав. 

Коул підійшов до Селіни впритул. 

— Ти вкрала її в мене, — констатація, не питання. 

— Я… я просто… — вона вдихнула глибше, очі заблищали вологістю. — Мені страшно, добре? Вони кличуть. Ви всі щось приховуєте. Хотіла почути, що відбувається. У вас тут свої секрети, у нього — мітка, у того (кивок на Мейсона) — камери. А я що? Я не хочу бути сліпою. 

— Ти не сліпа, — тихо сказав Коул. — Ти дірка. Через яку все тече. 

Він розвернув її обличчям до двору, щоб бачили всі. 

— У моєму секторі крадіжка і самовільний доступ до зв’язку — це причина вилетіти за паркан, — сказав рівно. — Без повернення. 

— Стривай, — озвався один із його людей. — Вона ж… могла бути використана. Той голос… 

— Мене не цікавлять голоси, — перебив Коул. — Мене цікавлять дії. 

Він вже зробив півкроку, щоб просто взяти її за лікоть і повести до брами. Не кричав, не бив. Найстрашніша була ця буденність. 

Саймон мовчав. 

Мара мовчала. 

Айріс дивилась так, ніби нічого проти не мала. 

Рен взагалі виглядав задоволеним. 

І це було логічно. 

Але. 

Я дивився на Селіну — і бачив не тільки її тупу жадібність. Я бачив те, як співпав її рух за рацією з чужим сигналом. Як надто швидко вона знайшла саме той прилад. Як надто впевнено тягнулась. 

Хтось уже прив’язався на неї. Використовував її жадібність як ручку дверей. 

Якщо зараз її викинути — ми втратимо цей слід. І отримаємо ще одного некерованого «маяка» зовні. 

— Стій, — сказав я. 

Коул зупинився. Повільно глянув. 

— Втручання? — спитав. 

— Вона небезпечна, — сказав я. — Але не так, як думаєш. Не тільки для нас. Для них теж. 

Селіна схопилася за шанс: 

— Так! Він розуміє! Я… я можу… 

— Замовкни, — кинув я. Вона обірвалася. 

Я продовжив, до Коула: 

— Хтось уже пробував зайти через неї. Якщо ти зараз виженеш її за паркан — цей хтось отримає її повністю. Брудну, але корисну. І вже проти нас. Тут хоча б можна тримати на ланцюгу. 

Коул думав недовго. Він був практичний. 

— Пропозиція? — коротко. 

— Не викидати, — сказав я. — Поставити під жорсткий контроль. Робота тільки під наглядом. Нуль доступу до зв’язку, нуль доступу до складу, нуль довіри. Якщо ще раз торкнеться рації чи наших речей — робиш із нею що хочеш. Без питань. 

— Ти за неї ручаєшся? — холодно. 

— Ні, — відповів я. — Я за нею стежитиму. Як за чужою бомбою в нашому рюкзаку. 

Це спрацювало. 

Коул подивився на мене ще секунду, потім розвернувся до Селіни. 

— Чуєш, «бомбо»? — запитав. — Живеш тільки тому, що канал хоче за тобою дивитись. З цього моменту — кухня, прибирання, вода. Завжди в полі зору когось із нас. Один крок вбік — і я не зупинюсь. 

Вона ковтнула. 

— Я… зрозуміла, — прошепотіла. 

— Рен, відведи, — кинув Коул. 

Рен стис її за плече і повів до навісу. Не ніжно. 

Мейсон тим часом поставив рацію на стіл і покрутив коліщатко. Екран ще миготів від останнього запису. 

— Що там? — спитав Саймон. 

— Лог виклику, — відповів Мейсон. — Ось цей вхід — коли вирубило світло. І ще… текст. 

Він натиснув. 

На маленькому екрані висвітилася фраза, без номера, без імені, просто як системне повідомлення. Старим шрифтом.