Розділ 22 — Сектор Коула 

По драбині йшли швидко, без балачок. 

Рен перший. Потім Мара з Лукасом. Саймон із Олівером. Айріс з дівчатами. Еліас, Маркус, Трей, Ніко. Селіна — під контролем Рена. Я — останній, щоб бачити всіх. 

Внизу, у дворі Коула, було інакше. 

Тут не було хаосу. 

Вікна нижніх поверхів забиті металом. Балкони — скручені сіткою. Дві барикади з автомобілів та бетонних блоків перекривали в’їзди. На куті — вартовий з бінокльом. По периметру — розтяжки, але позначені для своїх. На стіні крейдою не малювали кола з точкою — тільки цифри й короткі позначки зміни. 

Люди не бігали. Рухались чітко, по справах. Хтось тягнув ящики з консервами. Хтось перевіряв зброю. Двоє вчились стріляти по мішенях із пластикових бутлів. 

— Пристойно, — буркнув Рен. — Не секта, вже плюс. 

Коул спустився слідом по іншій драбині. Мейсон і третій боєць прикривали з даху. 

— Вітаю в моїй маленькій імперії, — сказав Коул. — Правила прості. Ніхто не сидить дарма. Не риє мені яму. Не тягне з загального сховища. Паніку й істерики — душимо на корені. Працюєте — живете. Не працюєте — шукайте інший дах. 

— У нас діти, — одразу сказала Айріс. — І поранені. 

— Діти — головний пріоритет, — кивнув Коул. — Але старші за десять теж підуть на чергування, як навчимо. Жартую наполовину. 

Він говорив спокійно. Без загравання, без пафосу. Просто констатував. 

Селіна вже змінила маску. Відперла плечі, посміхнулась ширше. Поки ми слухали, вона вже відступила вбік — ближче до двох хлопців із карабінами. 

— І що, у вас тут прямо порядок? — голосочком. — Є списки? Графік? Я добре з людьми, можу допомогти організувати. Там у них… хаос. 

Один із бійців кивнув, але очі лишились холодні. 

Мейсон, спускаючись, помітив, як у неї в кишені блиснула антена маленької рації. Поглядом відмітив. Нічого не сказав. Але я це бачив. 

Коул провів нас через двір. 

— Там — кухня, — показав на навіс, де на газових плитках щось варилося. — Там — медпункт. Там — склад. Туди без дозволу не лізете. 

Саймон уже автоматично оцінював їхні медикаменти. 

— Не бідно, — кинув. — Хтось встиг розграбувати аптечні склади. 

— Ми працюємо швидко, — відповів Коул. — І не зупиняємось на плачі. 

Він зупинився, розвернувся до мене. 

— Окрема розмова, — сказав. — Не зараз, але скоро. Про це. — короткий кивок на мою шию. 

— Лікар присутній, — вставив Саймон. — Я теж хочу чути. 

— Почуєш, — погодився Коул. — Мені потрібні не секрети, а стабільність. Якщо в нього щось, що може нам усім рванути в морду, я хочу знати заздалегідь. 

— Якщо в нього щось, що всім допоможе, — додала Айріс, — ми не віддамо це комусь одному. 

Коул глянув на неї уважніше, ніби запам’ятовував. 

— Домовимось, — сказав просто. — Ви тут гості, не полонені. Але не боги. Не «обрані». В моєму секторі одна влада — порядок. 

— Нам підходить, поки не лізуть у голову, — відповів я. 

— У голову я не лізу, — знизав плечима Коул. — У головах і так сміття. Я дивлюся на дії. 

Позаду почувся знайомий нудний голос: 

— Якщо треба, я можу вас попередити, як вони себе поведуть. Я їх уже добре знаю. 

Селіна. 

Вона вже стояла поруч із одним з бійців, говорила тихо, але так, щоб ми чули. 

— Він, — вона кивнула на мене, — любить грати героя. Ота з ножем (Мара) — небезпечна, може напасти з нізвідки. Ця (Айріс) думає за всіх, але не потягне. А от цей з бородою (Саймон) — м’який, через нього можна… 

Рен швидко розвернувся. 

— Ще одне слово — і я особисто віддам тебе за барикаду, — сказав рівно. — Подивимось, як добре ти зомбакам жалієшся. 

Коул підняв руку: 

— Облиш, Рен. Я сам. 

Він підійшов до Селіни так близько, що вона змушена була задерти підборіддя. 

— Чуєш мене? — тихо спитав. 

— Звісно, — всміхнулась вона. — Я ж хочу допомогти. 

— Тоді слухай. Перше: у моєму секторі не здають своїх за хвилину. Друге: я бачу твою рацію. — Він двома пальцями витягнув з її кишені маленький девайс. — Третє: раз ти любиш працювати голосом, будеш працювати руками. На кухні. Без доступу до зброї і до зв’язку. 

— Ви не маєте права… — почала вона. 

— Маємо, — спокійно сказав Коул. — Або можеш піти. Самостійно. Туди. — кивок на вулицю, де за парканом рухались постаті. 

Погляд Селіни сіпнувся. Вона втиснула губи. 

— Я… зрозуміла. 

— Чудово, — Коул кинув рацію Мейсону. — Перевір. Якщо ця частота кудись веде — я хочу знати куди. 

Мейсон коротко кивнув. 

Мене ця сцена влаштовувала. Не тому, що шкода Селіни. А тому, що тепер її токсичність хоч трохи під замком. 

Нас поселили в під’їзді ближче до центру двору. Дві кімнати для дітей і Айріс, окремий кут під Саймона і поранених, місце для Рена, Мари, Еліаса, Маркуса. Ніч — не на голому бетоні, а з дахом і дверима. 

На мить це майже здалося безпекою. 

Саймон закінчив перевірку Олівера й повернувся до мене. 

— Тиск впав, але ти тримаєшся, — сказав. — Мітка не розширилась. Але це… не просто шрам. 

— Відчуваю, — відповів я. Місце на шиї іноді ледь пульсувало — як чужий палець. 

Щоб не думати, вийшов у двір. 

Вартовий на посту віддав короткий кивок. Не як солдат командиру — як один виживший іншому. 

— Не спиться? — запитав Коул, з’явившись поруч. Начебто з тіні. 

— Не можу заснути, — сказав я. 

Він закурив. Дим швидко здув вітер. 

— Я бачив одного з міткою, — заговорив він. — Думав, що просто опік. Коли він нервував — поруч глючив зв’язок, зомбі йшли криво. Довго не протягнув. 

— Чому? — спитав. 

— Згорів. Усередині. Одного ранку просто не прокинувся. — Коул глянув на мене. — Тому мені важливо знати, що ти можеш і скільки витримаєш. Не щоб продати. Щоб не тримати поряд бомбу без таймера. 

— Якщо я почну втрачати контроль, скажу першим, — відповів я. — Але поки що це — наш шанс. Не тільки ваш.