Розділ 21 — Дах і угода 

 Дихання вирівнялось. Шум за дверима все ще був, але вже не та хвиля, що накриває. Я витер кров з-під носа рукавом. 

— Іти вниз для нас не варіант, — сказав Рен. — Там вони. 

— Тоді вгору, — відповів я. — Дах або інший вихід. 

— Я поведу, — Мара вже піднімалась по сходах. — Якщо хтось чекає — краще, щоб першим його побачила я. 

— Діти між дорослими, — нагадала Айріс. — Без «я сама». 

— Особливо без «я сама», — Рен глянув на Селіну. 

— Та скільки можна, — вона закотила очі. — Я ще жива тільки тому, що в мене голова працює. Не те, що… 

Вона не договорила. Холодний погляд Мари зробив своє. 

Ми піднімалися поверх за поверхом. Порожні квартири. Відчинені двері. Час від часу —  рух тіні за шторою, але ніхто не виходив. Люди вміють прикидатися мертвими краще, ніж зомбі. 

На останньому майданчику — залізні двері з написом «ДАХ». 

Рен обережно натиснув. Замок не спрацював. Двері відкрились на з скрипом. 

— Я перша, — коротко сказала Мара. 

Вона вислизнула, зникла. Дві секунди тиші. 

— Чисто. Поки що, — долинуло. 

Ми вийшли слідом. 

Дах був плаский, з низьким парапетом. Вітер сильніший. Внизу по подвір’ю вже ходили повільні. Арка, через яку ми пробігли, була забита їхніми спинами. Куратора вже не було видно. 

Праворуч, через вузький двір, на сусідньому даху стояли троє. 

Коул. Спокійний, у темній куртці, карабін на грудях. Поруч — Мейсон із камерою на плечі й ще один з автоматом. 

Між нашими дахами — перекинута металева драбина. Тимчасовий міст. 

— От і ви, — озвався Коул. Голос — рівний, без злості. — Я ж казав, що тут буде шумно. 

— Ти пізно, — відповів Рен. — Або спеціально не поспішав. 

— Спеціально я живу, — сказав Коул. — А тепер по суті. 

Його погляд ковзнув по групі. Зупинився на мені. На шиї, де під шкірою ледь темніло кільце. 

— Він, — тихо сказав Мейсон. 

— Бачу. 

Селіна зробила півкроку вперед. Очі блиснули. 

— Я до вас, — сказала швидко. — Вони божевільні. Вони тягнуть дітей під кулі, у них немає плану. Я можу привести вас до їх запасів, я знаю їхній маршрут, у мене... 

Вона навіть не встигла договорити. Рен схопив її за капюшон і ривком притиснув до даху. 

— Ще слово — і полетиш вниз, — спокійно сказав він. — Без пафосу. 

Селіна зойкнула, вчепилась за його руку. 

— Облиш, — сказав я. — Вона нам ще потрібна. 

— Серйозно? — Рен зиркнув так, ніби почув найтупішу річ у житті. 

— Як приманка, не як людина, — додав я тихо, щоб почули тільки свої. — Хай думають, що вона готова продатись. 

Саймон ледь помітно кивнув. Мара нічого не сказала, але відступила на півкроку, щоб, якщо що, встигнути. 

Коул усміхнувся краєм губ. 

— Намагаєшся грати на два боки, Селіно? Не раджу. Я люблю прості угоди. 

— Тоді викладай, — сказав я. — Бо за хвилину вони пролізуть у під’їзд. 

Коул показав на мене підборіддям: 

— Мені потрібен ти живим. Їм теж. Я не знаю, що в тебе в шиї, але я бачив уже одного такого. Він довго не жив. Ти витримав більше. Це цікаво. 

— Радію, що зміг розважити, — сухо. 

— Пропозиція проста, — продовжив він. — Ми проводимо вас через наш сектор. Без зомбі, без «мовчазних». Даємо ніч у відносній безпеці, воду, трохи харчів. В обмін — частина ваших запасів і… інформація. Що з тобою робиться, як ти це робиш, що знаєш про уламок. 

Рен пирхнув. 

— Точніше: ти хочеш наші ресурси і нашого Ейдена. 

— Я хочу не мати його ворогом, — уточнив Коул. — Якщо він канал — краще, щоб канал не стріляв мені у спину. 

Селіна рвонулася ще раз. 

— Я піду з вами, — сказала. — Я знаю, де вони ховали їжу. У них повна квартира під дах. Є діти, слабкі. Їх можна... 

Рен стиснув її сильніше. Вона зойкнула. 

— Тихо, — прошипів він. 

Коул дивився на неї, як на шум у навушниках. 

— Ти мені нецікава, — просто сказав він. — Якщо не закриєш рота — перша полетиш. Я не беру в команду тих, хто здає своїх за хвилину. 

Вперше Селіна справді зблідла. 

Я зробив крок уперед, залишивши за спиною своїх. 

— Добре. Тимчасовий союз, — сказав. — Ви проводите нас сьогодні. Ми віддаємо частину харчів. Інформацію — дозовано. Я не ваш солдат. 

— Не мій і не його, — кивнув Коул кудись за мою спину, в бік, де колись стояв Куратор. — Це мене влаштовує. 

— Але, — додав я, — Селіна залишається з нами. 

— Чому? — одразу видав Рен. 

— Бо з нами вона хоча б під прицілом, — пояснив я. — З ними вона буде маяком, який продасть нас першими. 

Коул розважив секунду, потім кивнув. 

— Ведіть себе тихо, — сказав. — Ми кинемо вам ще одну драбину. Спустимось в наш двір, там коридор чистий. 

Мейсон уже витягував другу драбину з-за парапету. 

Саме в цей момент у Коула на плечі клацнула рація. 

Спокійний чужий голос, холодний, без емоцій, пролунав чітко, так, що ми всі почули: 

— Тримайте його живим. Він — канал. 

Коул на мить зустрівся зі мною поглядом. Без усмішки. 

— Чий це голос? — запитав я. 

— Не твій, — відповів він. І вперше в його тоні не було легкості. — Але й не того у плащі. Є ще люди, які дивляться на це зверху. 

— І ти їх слухаєшся? — спитав Рен. 

— Поки наші цілі збігаються, — сказав Коул чесно. — Я хочу жити. Вони хочуть, щоб він жив. Ви хочете, щоб він жив. Вітаю, у нас короткий спільний інтерес. 

В нас за спиною зашурхотіли маленькі кроки — діти підтягнулися ближче. Саймон оглянув двір унизу. 

— Якщо ми не підемо, — сказав я, — нас затиснуть із трьох боків. 

— Якщо підемо, — пробурмотіла Мара, — отримаємо нових сусідів і більше очей на його шиї. 

— Твоє рішення, — тихо додала Айріс. 

Я глянув на Селіну. Вона вдавала, що дивиться вбік, але в очах палало: «візьміть мене». 

Потім — на дітей.