Розділ 20 — Глухий контур 

— Лукас, сюди, — знову сказав мій голос із рації. 

Хлопчик зробив крок уперед. 

— Стоп, — сказав я. 

Він не зупинився. 

У кінці арки нерухомо стояв той у плащі, тримаючи пальці на іржавій трубі. Свист був уже не в повітрі — в голові. 

Ще півкроку — і Лукас вийшов би з кола Мариної руки. 

Я схопив його за комір, другою рукою вхопився за холодний метал поручня. 

І в ту ж мить щось клацнуло всередині. 

Гул. Смикання. Ніби весь цей чужий звук ударив у мене — і не пройшов далі. 

Динаміки разом захрипіли. 

Рація пискнула й замовкла. 

«Повільні» по боках коридору сіпнулись і завмерли, як поставлені на паузу. 

Повітря стало тихим. Справді тихим. Без свисту. Без голосу, що кличе. 

— Тримайтеся за мене, — прошепотів я. 

Мара не питала. Вона поклала руку мені на плече й притиснула до себе Лукаса. Рен торкнувся ліктем мого плеча. Вів’єн вчепилась в Марин рукав. Коло замкнулось. 

Навколо нас ніби намалювали прозорий круг. Усередині — тиша. Зовні — спотворений, приглушений шум. Я відчував, як хвиля чужого сигналу б’ється в цю невидиму оболонку і не входить. 

Глухий контур. 

На мить я бачив наперед: 
як «повільний» ліворуч міг кинутись — але не рушив; 
як праворуч під лавкою було натягнуто дріт — ми його обійшли; 
як далі в проході хтось навів би ствол — але промінь не дістав нас. 

— Йдемо, — видихнув я. — Просто вперед. Не розривати контакт. 

Ми рвонули. 

Крок. Другий. Третій. Ланцюг з рук не розривали. 

Сигнал бив по мені, як ток. Очі на секунду попливли. У носі стало гаряче. Крапля крові впала на комір. 

— Ще трохи, — сказала Мара, стискаючи сильніше. — Я тут. 

Селіна позаду не торкалась ні до кого. Бігла сама. У тиші контуру я виразно почув, як вона, задихаючись, шипить собі під ніс: 

— Швидше, бо ви всі мене потопите… 

На півдорозі вона смикнула одну з каністр, що ніс Маркус, — той ледь не впав. 

— Ой, вибач, — кинулося з неї автоматично. — Слизько… 

— Тримай дистанцію, — гаркнув Рен, але не відволікся. 

Я відчував, як коло стискається. Як сигнал прорізає оболонку. 

Ще п’ять кроків. 

Ще три. 

Ми вискочили з арки у двір. Тут було темніше, але просторіше. Праворуч — металеві двері під під’їздом старого будинку. Без крейди. Без міток. 

Глухий контур тріснув. 

Звук повернувся разом із болем. В скронях стукнуло. Коліна підкосились. Мара встигла підхопити. 

— Ейден! — Саймон уже був поруч. — Сядь. Дихай. 

Я важко впав спиною до стіни. Кров з носа текла тонкою смужкою. Пальці тремтіли. 

— Все… нормально, — прохрипів. — Скільки… тримав? 

— Достатньо, — сказав Рен. — Ти поглянув, а вони стояли, як придушені. 

— Це що було? — спитала Айріс, прикриваючи дітей. 

— Нова фішка, — криво посміхнувся Маркус. — Захисне поле начальника. 

— Не «поле», — пробурмотів Саймон. — Він глушив. Поглинав сигнал. Це не жарт. Таке спалює нервову систему. 

— Але це спрпацювало, — Мара глянула мені в очі. — І нам це треба. 

Ззаду флегматичний голос Селіни: 

— І всім стане простіше, якщо він буде глушити завжди. Ви ж бачите — це зручно. 

— Ще раз так «зручно» зачепиш наші речі — я тебе прив’яжу до зомбі як до собаки, — тихо сказав Рен. 

Вона скривилася, але промовчала. 

— Всередину, — сказав я, підводячись. Ноги ватяні, але стояти міг. — Швидко. 

Двері під’їзду піддалися з другого удару. Ми влетіли, затягнули їх за собою, підперли ящиком. Сходи вели нагору, до темних поверхів. Тиша, тільки чутно наше дихання. 

— Дві хвилини на перепочинок і перевірку, — Саймон уже оглядав мене. — Тиск підскочив, судячи з зіниць. Не геройствуй. 

— Якби не «геройствував», Лукаса б уже вели за шию, — сказав я. 

Лукас стояв поряд із Марою, блідий, але живий. Очі — дивились на мене. 

— Це був не ти? — тихо спитав він. 

— Не я, — відповів. — Якщо чуєш мій голос, але я не поруч — не вір. 

— А якщо… — він зам’явся. 

— Якщо сумніваєшся — хапайся за Мару. Вона точно справжня, — сказав я. І вперше за цей день вона ледь посміхнулася. 

— Поглянь, — шепнув Саймон. 

Він підняв маленьке дзеркальце. На моїй шиї, трохи вище ключиці, під шкірою ледь світилася тонка темна обводка — вузьке кільце, ніби слід від невидимого нашийника. 

— Коли…? — я провів пальцем. Шкіра — звичайна. Світіння — ніби зсередини. 

Саймон стис губи. 

— Коли ти взяв на себе весь цей шум. Це щось на кшталт мітки. Або… інтерфейсу, — сказав. — Я бачив подібні схеми на уламку. Тільки там вони були на металі. 

Рен підійшов до віконця на сходах й визирнув у двір. У прорізах арки, де ми тільки-но були, повільні вже рухались. Між ними, на тому самому місці, стояв він. 

Той самий плащ. Та сама нерухомість. Ті самі пальці на стіні. 

І — тонка темна обводка на шиї. Така сама форма, як у мене. 

Він трохи схилив голову, ніби придивлявся крізь бетон. Повільно торкнувся своєї мітки. 

Я відчув легке, холодне поколювання на своїй. 

— Він бачить? — шепнула Айріс. 

— Він тестує, — відповів Саймон. — Порівнює. 

Селіна пирхнула: 

— Ну, ось і відповідь. Він тебе помітив. Ви тепер… пов’язані. Це навіть мило. 

Я подивився на неї. 

— Пам’ятай цю фразу, — сказав спокійно. — В пригоді стане, коли я вирішу, що з тобою робити. 

Вона відвернулась, але я бачив, як стиснулися її плечі. 

— План такий, — я вдихнув глибше, змусив голос звучати рівно. — Відпочиваємо дві-три хвилини. Далі рухаємося вище, шукаємо вихід на дах або інший двір. Мій… трюк з глушінням — це запасний варіант, не норма. Використовуємо тільки коли немає вибору. 

Мара кивнула. 

Рен перевірив зброю. 

Айріс обійняла дівчат. 

Саймон ще раз глянув на мітку в мене на шиї, але нічого не сказав.