Розділ 18 — Маяк і скло

Набережна тягнулася мокрою смугою бетону. Вітер з води різав щоки, але після задушливого тунелю ним хотілося дихати. Праворуч — темні дерева парку, ліворуч — чорний блиск ріки. Попереду виростав старий маяк: квадратний цоколь, циліндрична вежа зі спіральними віконцями і ліхтарна кімната під заіржавілим куполом. 

— «Висота і вода», — нагадав Рен. — Вона ж так і казала. 

— І гул зверху чути, — додав Еліас. — Працює передавач. 

Двері внизу були напіввідчинені. На косяку — свіжа рисочка крейди, майже змита дощем. Коло з точкою. Маяк тремтів тонким електричним звуком, ніби в нього вселилися комарі. 

— Рен, Айріс — контроль периметру. Саймон із дітьми — внизу, в тіні цоколю, без руху, — розподілив я. — Еліас, Маркус — перевірте щиток. Я з Марою — нагору. Швидко, тихо. 

Селіна підійшла останньою, витискаючи з білого пуховика воду, і зображально змерзла. 

— А я? — очі блиснули. — Я можу… не знаю… постояти ближче до дітей. Вони мене люблять. 

— Стоїш між Айріс і Маркусом, — сказав Рен. — І не чіпаєш нічого. 

— Я ж лише допомагаю, — вона м’яко всміхнулася і краєм погляду вивчила металеву шафку під табличкою «АПТЕЧКА/СИГНАЛ». 

Ми з Марою зайшли в шахту. Вузькі гвинтові сходи піднімалися у темряву. Пахло пилом, солоною іржею і старим мастилом. На кожному майданчику — маленьке вікно, за яким бив дощ. На другому прольоті я почув, як у повітрі пробігає сухий тріск — знайоме поколювання в пальцях. Те саме, що біля уламка. Пульс маяка прошивав нерви, як тонкий струм. 

— Відчуваєш? — прошепотіла Мара. 

— Так. Провідність. Ближче до вершини сильніше. 

— Тримай голову холодною, — вона торкнулась моєї руки — коротко, заземлила. 

Ліхтарна кімната зустріла нас світлом, яке робили боляче очам. На столі під лінзами лежала панель з проводами; поруч — коробка з гелевими акумуляторами і маленький передавач із мерехтливим діодом. На підставці билися один об одного крихітні шматочки темного каменю — як чорне скло, що нагрівається і стукає. Над усім цим — далекий шум ріки, посилений і вплетений у ритм пристрою. 

Біля вікна стояла Емілі. Карабін — на ремені, долоні відкриті. Волосся зібране, очі блискучі й уважні. 

— Або зрізаємо реле зараз, — сказала вона без привітання. — Або за три хвилини сюди піднімуться ті, хто його поставив. 

— «Куратор»? — уточнив я. 

— Або його «мовчазні». Не хочу перевіряти. Реле зав’язане з живленням лінзи. Помилишся — загориться все містечко. І вас побачать навіть ті, хто не хотів. 

Мара обійшла стіл, прижалася плечем до стіни, щоб контролювати сходи. 

— Які кабелі? — запитав я. 

— Ці два, — Емілі показала на чорний і сірий жгут. — Спочатку сірий. Через три секунди — чорний. Якщо навпаки — бахне. 

— Чому маю тобі вірити? — я не зводив з неї очей. 

— Бо не встигаємо грати в театр, — відповіла вона рівно. — І бо внизу — діти. Навіть ти це не продаси за ще одну перевірку. 

Внизу світ увімкнувся яскравіше — і тут же щось клацнуло. З двору долинуло зухвале «пух!» і сліпучий вогняний хвіст прорізав дощ і небо — вистрілила сигнальна ракета. 

— СЕЛІНО, НІ! — голос Айріс зірвався в рацію. 

— Це лише світло! — її сміх дзвенів. — Хай знають, де ми! Мені потрібні сильні, а не ваші шепоти! 

— Вона дістала пістолет з шафки, — захрипів Рен. — Люди вже рухаються до нас з боку доку! 

Емілі зціпила щелепи так, що на вилицях заграли м’язи. 

— Сірий, — сказала вона мені, не відводячи погляду від вікон. — Ріж. 

Я підсунувся ближче. Пальці слухались, але кожен дотик до ізоляції був, як укол. Час різався на секунди. Сірий — під лезо. Мара рахувала вголос: «Раз… два… три». Чорний — перерізав. Гул став глухішим, але не зник. 

— Це лише живлення реле, — кинула Емілі. — Передавач сидить на автономних. Ось він. 

Вона потягнулася до коробочки на краю столу, але передавач наче злякався руки й пискнув, додавши частоти. Тремтіння в пальцях перейшло у голову. Крізь скло я побачив, як набережна внизу оживає: дві тіні біжать до входу, ще три — з боку сходів. У парку блимає третій сигнальний вогонь — це вже не наш. 

— Рен, доповідь! — вичавив я у рацію. 

— Тримаймо півколо! — коротко. — Саймон з дітьми під козирком, Еліас — у щитку, я з Айріс — на сходах. Селіну… потім. 

— Потім, — повторила Мара так, ніби пообіцяла собі. 

— А тепер — ось це, — Емілі підсунула мені різак і показала на тонку жилу, що йшла від передавача під панель. — Руки не тремтять? 

— Тремтять, — сказав я чесно. — Але не від страху. 

— Я вірю, — відповіла вона тихо. 

Я підвів різак. У цей момент знизу протягнувся довгий, холодний свист. Він не був людським — радше як перша нота, яку видобуваєш пальцем із кришталевого келиха. Вона пройшла крізь метал, бетон, шкіру і кістки — і зайшла під ребра. 

Світ змінився: темрява набережної наче розсунулася, і з-під оголеної лінії берега, з темних плям води, почали підійматися постаті. Повільні, мокрі, бліді, з водоростями на зап’ястках і волоссі, що прилипло до черепа. Вони лізли мовчки, але я чув, як вода хлюпає в їхніх грудях. 

— Зграя, — сказала Мара. — Їх ведуть. 

У парку, ближче до дерев, на секунду, як блискавка, промайнуло щось високе й худе, у довгому плащі, що не намокав. Не голова, а темний овал. Не очі, а дві порожнечі. Він стояв під ламаною альтанкою й тримав руку на перилі, ніби доторкався до всього міста. Мій мозок сам дав йому ім’я. 

— Куратор, — прошепотів я. 

— Ріж, — сказала Емілі. — Зараз або ніколи. 

Внизу крізь дощ прорізався голос Рена: 

— Контакт! Зліва двоє! Діти — вниз! Маркусе, прикрий! 

Скло ліхтарної кімнати задзвеніло від чергового пориву вітру. Передавач пищав настирливіше; уламкові крихти дерлися одна об одну, як зуби. Я підніс лезо до жили — і раптом побачив у відбитті скла Селіну. Вона стояла біля дверей на сходи, тримаючи у руці наш запасний акумулятор до рації. По її обличчю гуляла найщиріша усмішка.