Розділ 17 — Вода під нами

Розділ 17 — Вода під нами 

Лічильник під дверима блимав червоним: 00:19… 00:18… 

— Це не звичайна «петарда», — кинув Еліас, ковзнувши поглядом по корпусу. — Направлений заряд на замку. Виб’є двері всередину. 

— Тобто на нас, — підсумувала Айріс. — Всі в центр, діти на підлогу! 

Саймон уже тягнув Олівера до стіни, Рен став на за кут, Маркус шукав очима інший вихід. Я теж. Під ногами, біля технічної шафи, в бетоні чорнів круглий люк із фарбованою ручкою. На фарбі — змита дощем біла цятка. Коло з точкою. 

— Сюди! — я підважив кришку ломом. — Сервісний хід. Вода. 

00:12… 

— Порядок спуску! — коротко: — Айріс із дітьми — першими. Саймон — з Олівером за ними. Мара — страхує знизу. Еліас, Маркус — рюкзаки й вода. Рен — прикриває. Я — останній. 

— Я піду першою, — випередила всіх Селіна й рвонула до люка. — Я легка, перевірю сходи! 

Вона зірвала з Маркуса налобний ліхтар, навіть не спитавши, й пірнула вниз, грюкнувши металом так, що весь цех здригнувся. 

00:09… 

— Швидко! — Рен спустив Айріс, подав Вів’єн і Дженні. Мара вже стояла по коліно у чорній воді, приймала Лукаса й показувала рукою, куди ставити ногу. 

Саймон зсунув Олівера на плечі й почав спуск. Еліас із Маркусом передали рюкзаки та каністри. Я зиркнув на лічильник. 00:05… 

— Рен, вниз! — гаркнув я. 

Ми одночасно зняли кришку з петлі й скинули її поруч, щоб не заважала. Я кинув останній погляд на «коробочку» — і стрибнув у крижану воду, опинившись позаду Рена. 

00:02… 00:01… 

Згори — сухий удар, мов хтось долонею дав по порожньому відру, і вибух спресував повітря в трубу. Ми інстинктивно пригнулися. Хвилею пилу з диму затягнуло люк. Добре, що ми вже внизу. 

Прохід був вузький, по коліно у воді. Пахло іржею й річкою. Стеля низька. Спереду ледь тремтіда світла-куля з Маркусівського ліхтаря, який тепер — у Селіни на голові. Вона світила нам у очі, не в тунель. 

— Не сліпи очі, — сказав Рен. 

— Ой, вибач, — солодко. — Темно ж. Я ж для вас стараюсь. 

Вона ступила вперед і наткнулася на решітчасті дверцята з заперною планкою. Збоку — ручка скидання, щоб зачиняти від зворотного потоку. 

— Почекай, — крикнув Ніко позаду. — Не чіпай—... 

Селіна вже рвонула ручку вниз, прослизнула під приопущеною решіткою і… відпустила. Метал упав, заскреготів і зупинився на півдорозі. За гратами — вона. По цей бік — решта. 

— Для безпеки! — крикнула, посміхаючись. — Щоб «вони» не пройшли! 

— Там Ніко! — встиг вигукнути Трей. 

Грати дотиснуло. Ніко застряг плечем у проміжку — метал прорізав куртку й шкіру. 

— Піднімаю! — я вперся спиною, Рен подав лом. Мара засунула під край огризок труби як клин. Метал застогнав, зрушив. Ніко вивільнився — крикнув від болю. Саймон притиснув рану бинтом на ходу. 

— Ти що робиш?! — Рен зірвався на Селіну. 

— Рятую нас, — з тією ж смиренною усмішкою. — Хоч хтось думає. Не хвилюйтесь, я… піду попереду. 

Вона вже йшла далі, хлюпаючи водою і випадково зачепивши каністру на Маркусовому тросі. Кришка смикнулась — частина нашої води побігла у чорну каламуть. 

— Стояти, — сказав я тихо. — Селіно, ще раз — і я зв’яжу тобі руки. 

— Я боялась, — благальна маска одразу. — Вибач. Тримайте краще свій бензин чи що там у вас. 

Ми рушили. Темрява тисла нам в спини. Діти йшли мовчки — лише шурхотіли куртками. Лукасове дихання збилося. Я почув ледь чутний дзвін — як натягнутий дріт вібрує. 

— Стоп! — хрипло. — Залишатись всім на місці. 

З пів кроку перед Лукасовим кросівком — під водою — тягнулась прозора ліска до гачка на стіні. Я на дотик пішов по лінії і нащупав «мінімалку»: консервна банка, запаяна, з дротом до ржавого патрона. 

— Шумова, — прошепотів Еліас. — Але у воді дасть удар. Дитячим вухам буде кінець. 

— Зможеш зняти? — я вже діставав ніж. 

— Зніму, — сказав він, але Селіна зробила це за нас: різко перевівши світло мені в очі. 

На мить я осліп. Відчув, що Лукасове коліно тремтить — і піде вперед. Я кинувся, збив його плечем, штовхнув до Мари. Різнув ножем по лісці — пізно. 

Під водою бахнуло. Глухо, здавалося — що прямо в череп. Звукова хвилі з під води вдарила по барабанних перетинках, світло мигнуло. Діти затисли вуха, Мара прикрила Лукаса корпусом. Рен стис зуби, але втримався. 

— Ой, — з удаваним жахом сказала Селіна. — Це я, мабуть. Не бачила лінію. Ви ж казали «темно». 

— Ще раз — і я не попереджатиму, — промовив я рівно. — Йдеш за Марою. Світло — направляєш вниз. 

Вона кивнула. І посвітила… на наше обличчя ще раз — мимоволі. Потім опустила. 

Тунель звернув праворуч. Вода стала глибшою — по стегна. Саймон тримав Олівера на руках, нога ковзнула — я підхопив. Маркус перевіряв трос на каністрах: одна текла сильніше, вода йшла смугою. Втрата боліла фізично. 

— П’ять хвилин — і вихід, — тихо сказав Еліас, глянувши на потік повітря. — Є витяжка. 

Попереду заблимало бліде світло. Решітка виходу була відчинена на ланцюг. Під нею — бетонний «карман», де вода стояла тихою калюжею. На цеглі над решіткою — свіжий білий знак. Коло з точкою. 

— Не торкайтеся, — попередив я. 

Селіна, звісно, торкнулась. Пальцем провела по крейді й посміхнулась до мене: 

— Дивись, я теж можу ставити ваші «символи». Гарно в мене виходить? 

— Відійди, — сказала Айріс, і це пролунало, як ніж. 

Ми підчепили ланцюг, не знімаючи з петлі, щоб не гриміло. Я просунув голову у вентиляційний отвір — назовні тягнуло дощем і вітром. Набережна. Темна смуга дерев. Далі — чорна вода. 

— Маршрут чистий на дві хвилини, — визначила Мара, прислухаючись. — Потім буде не чистий. 

— Виводимо дітей, — кивнув я. — Рен — прикриття. Еліас — за мною. Саймон — одразу після Айріс. 

Ми по одному вийшли на бетон, притискаючись до стіни. Вітер подув у обличчя — і приніс звук.