Розділ 16 — Живець на набережній 

У цеху насосної гул стояв рівний, ніби серце старої будівлі ще працювало. Світло моргало. Двері — відчинені. Наш «холодок» на столі виявився порожньою приманкою. Ми розійшлися перевіряти бокові кімнати — по двоє, коротко, без розмов. Дощ бив у вузькі вікна, і здавалося, ніби хтось по них стукає. 

— Тут, — кликнула Мара з кімнати з шафками. 

За металевими шафами тіснилася трійця. Чоловік із перев’язаним плечем, інший — кремезний, блідий, з синцем під оком. І між ними — дівчина в білому пуховику, по коліна в бруді, з бездоганно намальованими стрілками на очах. Вона побачила нас — і миттєво зібрала сльози в блискучу кульку. 

— Слава Богу! Ви наші? Ви ж нас не кинете? — вона простягла руки до Айріс, але погляд ковзнув на наш рюкзак з ліками. — У нього кров! (вказівний палець на пораненого) І в нього — теж! (другий — на кремезного) Дайте бинти. Швидко. 

— Як вас звати? — коротко запитав я. 

— Селіна, — вона встигла усміхнутись і подати підборіддя, ніби на фото. — Це Трей. А це Ніко. Ми тікали від стрільця. Ми… (вона аж надто театрально здригнулась) ми ледве не померли через вас. Ви ж їх привели, так? 

— Ми нікого не приводили, — відрізав Рен. — Виходимо разом, якщо ви будете поводити себе тихо. 

— Звісно, — кивнула Селіна. — Я тихіша за тінь. Дайте тільки воду. (вона вже брала пляшку з рюкзака Айріс) Дітям треба пити, правда? 

Айріс відняла пляшку спокійно, без крику. 
— Дітям — так. Вам — після них. 

Селіна хмикнула, але усмішка не зникла. Вона вміла усміхатись довго. І насолоджуватись чужою водою. 

— Стій, — сказав Еліас, глянувши на підлогу біля шаф. — Розтяжка. 

Металевий дріт тягнувся до скоби на дверях. Коли Мара обережно перекусила його, вгорі щось клацнуло. У той самий момент на даху застукотіли підошви. 

— В укриття! — рикнув Рен. 

Лист металу з гуркотом упав на центральний прохід, і з люка посипались тіні. Не зомбі. Люди — п’ятеро, в дешевих дощовиках, ножі, арматура, одна пилка. Працювали мовчки й швидко, як ті, кому платять не словами. 

Перший злетів зі сходів — і вперся в мене. Короткий удар у живіт, лікоть у щелепу, він падає — я чую, як щось металеве дзенькає в його руці. 

— Граната! — крикнув Маркус. 

Кільце вже було висмикнуте — нападник лише стискав важіль долонею. Саймон зреагував швидше, ніж усі — вдарив по зап’ястку, притиснув руку до підлоги й накрив важіль своїми пальцями. 

— Не відпускай, — спокійно сказав він нападнику. — Або ми обидва підемо на небо й заберемо з собою твоїх. 

Той не відпустив. Саймон — теж. 

Справа з шипінням розсік повітря ніж. Рен закрив Мару плечем — і отримав другий поріз, вище біцепса. Кров теплим струменем потекла по рукаві. 

— Живий, — він змахнув кров і влупив прикладом у щелепу нападнику. Той впав, як доміно. 

Третій кинувся на Айріс — і зупинився, коли її ніж торкнувся його горла. 
— Ще сантиметр, — сказала вона рівно. — І ти без голосу. 

— Вони жорстокі! — завила Селіна так, щоб це звернуло увагу всіх. — Вони нас вбивають! 

Вона зробила крок — і майже наступила на Лукаса. Мара схопила дитину за капюшон і рвонула до стіни. 

— Дивись під ноги! — крикнула Мара. 

— Ой, я не бачила, тут темно, — Селіна вже тягнулася… до нашого ящика з перев’язками. 

— Руки прибери, — сказала Айріс, не повертаючи голови. 

Селіна «не помітила». Витягла із ящика два блістери ібупрофену й перев’язку. Затисла в кишені пуховика, ніби то випадково. 

— Ейден! — Еліас кинув мені короткого нападника зліва. Я зустрів його плечем, по ребрах, по вуху — він ліг. У повітрі вже пахло потом і залізом. 

Останній із «чужих» проскочив уздовж стіни до наших рюкзаків. Селіна зробила рух, ніби зупинити — і відступила, дивлячись на мене чистими очима: «Ви ж сильніші — самі впораєтесь». Рен перехопив того в півкроці: удар у коліно, добивання під ребра, нападник склався. 

— Граната, — прошепотів Саймон, напружуючись. — Хтось візьміть його руку. Зафіксую бинтом, потім заберу повільно. 

Ми пристібнули важіль скотчем, Саймон поволі відкотив чоловікові пальці й забрав «лимонку». Віддихнув тільки тоді, коли чека безпечно стала на місце. 

Тиша впала важко. Було чути, як вода у трубах десь у підлозі шепоче. 

— Ви психи, — видихнула Селіна, змахуючи волосся. — Могли б просто поговорити. 

— Вони зайшли з люка, — відповів я. — І розтяжка була ваша? 

— Яка розтяжка? — щиро-щирісінько здивувалась вона. — Ви мене з кимось плутаєте. Я дівчина без зброї. (посміхається до Рена) Ти ж бачиш, я ледь стою. 

— Вона нас саме сюди завела, — тихо сказав Ніко. — Сказала, що тут безпечно. 

Селіна навіть не глянула на нього. Лише потягнулася до нашого рюкзака. 

— Що ти робиш? — Айріс зловила її зап’ясток. 

— Беру ліки, — без переходів відповіла Селіна. — У Трея кров. Ви ж «рятівники», чи як? Діти — дітьми, але дорослих теж хтось мусить рятувати. 

— Ліки отримає той, кому скажу я, — Саймон підійшов і перекрив їй доступ корпусом. — І в першу чергу — вони наші. 

Пауза. Селіна на мить зняла посмішку — і я побачив справжнє: холодний, порожній погляд, у якому ніхто, крім неї, не існує. 

— Добре, — сказала вона тим самим рівним голосом, яким говорять, коли вже вирішили інше. — Ви головні. Я — тихо слідую наказам. 

Вона опустила очі — і за цю секунду забрала… нашу рацію. Рух був такий чистий і швидкий, що я побачив його лише тоді, коли вона вже натискала «PTT». 

— Алло! Чує хтось?! — Селіна заговорила гучно, дзвінко, наче виступала на сцені. — Ми йдемо на схід, через двори! Далі — по пандусу і наліво, до мосту! 

— Віддай! — Рен рвонувся, але вона відскочила за стіл і закричала ще голосніше: — Повторюю, ми йдемо через двори і пандус! Всі з дітьми! 

Рація клацнула — і відповіла. Голос був теплий, знайомий до болю. 

— Почула, кохана, — сказала Емілі, з метою «вколоти» Ейдена, демонструючи контроль над ситуацією й його минулим » . — Залишайтесь на місці.