Розділ 14 — Хвилина розмови 

Емілі сплигнула з даху в люк і стала посеред кімнати, ніби заходила додому. Карабін на ремені, руки відкриті. За її спиною — чорний прямокутник люка, над головою — дощ по блясі. Ми з Реном тримали зброю, але не стріляли. Айріс прикрила дітей. Саймон навіть не відірвався від столу — на склі ще блистіли краплі з пробірок. 

— Без фокусів, — сказав я. 

— Без, — кивнула вона. — Я прийшла поговорити. Якщо стріляєте в мене — починають стріляти з двох дахів навпроти. Коул тримає мене на повідку, але не командує. Мені потрібна угода. 

— Тоді — до суті, — сухо кинув Саймон. — У нас пацієнт і мало часу. 

Емілі глянула на металевий контейнер з «холодком». 

— Ваш уламок і копія вимірів Саймона — в обмін на безпечний вихід, тижневий запас води й перев’язок. Плюс інформація: у районі працює Куратор. Крейда з точкою — його. Голоси по раціях — теж. Ми, люди, лише користуємось тим, що він «накрутив». 

Вона перевела погляд на мене: 

— Ейден, уламок вливає на твою нервову систему. Не отрута, не інфекція — провідність. Ти це відчуваєш. Куратор полює саме на таких: хто не заражається, але змінюється. З них виходять мости. 

Саймон підняв очі від записника: 

— Провідність укладається в картину. Але дані — не валюта. Ми не продаємося. 

— Добре, — Емілі ледь зітхнула. — Тоді візьми хоча б попередження: він ставить мітки не попереду, а позаду. Там, де ви вже були. Наче перевіряє, скільки ще триматимешся. 

— Коробку ми не віддамо, — сказав я. — І підемо звідси самі. 

— Твій вибір, — відповіла вона. — Але «погода» зіпсується за п’ятнадцять хвилин. 

Рація клацнула голосом Коула, сухим і рівним: 

— П’ятнадцять. Потім ми згортаємося. Без дурниць, Ем. 

Я відсунув контейнер глибше під світильник. У цей момент з вулиці почувся приглушений «клац» — і від нього вмить народився постріл. Скло бокового вікна зірвалося градом, холодне повітря вдарило в обличчя. Другий постріл вибив лампу в коридорі. Третій — прошив дверний косяк. 

— Це не наші! — зірвався Коул у рації. — По нам теж стріляли! 

— В укриття! — крикнув я. 

Ми лягли за столи. Рен накрив дітей. Саймон одним рухом стягнув пробірки в сумку. Маркус кинув димову — легка сіра завіса потекла до розбитого вікна. Тиша повернулася так само швидко, як і постріли — короткий спалах і знову дощ. 

— Чисто? — прошепотіла Айріс. 

— Поки що, — відповів Рен і підвівся. 

Я нахилився під стіл по контейнер. Рука намацала порожнечу. 

— Його немає, — сказав я рівно. 

Всі в кімнаті заворушились. Еліас — до вікна; Маркус — до люка; Саймон — під стіл. На підвіконні блиснули тонкі нейлонові волокна — обрізки ліски. На краю столу — білий пил. На стіні — свіже коло з точкою і коротка стрілка вниз, під вікно. 

— Стягнули петлею в момент пострілу, — вилаявся Еліас. — Тихо, швидко. Ми лягли — він витяг. 

— Не «він», — сказала Емілі. — Я б не ризикува ховатись під вашими стволами. І Коул теж. Це третя сторона. Або… Куратор. 

Рен вивів Мару з коридора жестом; її обличчя було чисте, очі — темні, спокійні. 

— Поїхали звідси, — твердо сказала Айріс. — Без «холодка» тут нам робити нічого. Поки хтось не вирішив перевірити нас ближче. 

Саймон уже застібав сумку: 

— Дані збережені. Цього вистачить, щоб працювати далі. Без уламка навіть безпечніше: менше «запаху». 

Емілі глянула на мене: 

— Якщо хочеш повернути його до світанку — шукай біля води. Стара насосна станція на краю набережної. Він любить висоту і шум. 

— Звідки знаєш? — Рен не відіривав погляду від її рук. 

— Учора там ставили маяк, — сказала вона. — Я чула свист. Ми туди не ліземо. Ми вміємо втрача́ти вчасно. 

Рація зітхнула голосом Коула: 

— Ем, час. Відходимо. Сусіди, моя безкоштовна порада: змініть дах. Сьогодні тут будуть голоси. 

Емілі підтягнула капюшон. 

— Побачимось, — кинула мені. — І не роби вигляд, що вибір простий. 

— Він уже зроблений, — відповів я. 

Вона зникла в люку. За хвилину на даху стихли кроки. Жодного пострілу. 

— Пакуємось, — сказав я. — Діти — в центр, Олівер — перший, що несемо: ліки, вода, інструменти, рація. Вихід — східними сходами. Далі — тихі двори. Насосну перевіримо здалеку. Без геройств. 

Рен стягнув ремінь на плечі, перехопив помпу й посміхнувся коротко — більше собі, ніж нам: 

— Втрачаємо — але живемо. 

Мара підхопила Лукаса. Айріс перевірила рюкзаки дітей. Маркус захопив «димки» й інструменти. Еліас, не піднімаючи голосу, повторив маршрут по пунктах. Ми рухалися швидко й зібрано — як люди, що вже не вперше лишають дім, поки він ще теплий. 

На порозі я обернувся. На столі, де щойно стояв контейнер, лежав наш старий диктофон. Ніхто його не торкав. Зелене «REC» спалахнуло без нашої участі. Динамік ожив і чисто, без шипіння, проговорив моїм голосом: 

— Зустрінемось біля води. 

— Ідеальна пастка, — прошепотів Саймон. — Але відповідь одна: йдемо своїм темпом і на своїх умовах. 

— Підтримую, — сказав я. — Виходимо. 

Ми зникли у темному коридорі. Дощ набрав силу, стирав наші сліди на сходах. На стіні біля вікна повільно розмазувалася крейда: коло. точка. стрілка. Наче хто підморгнув — і відступив у воду. 

* На першому дворі, куди ми вийшли, на мокрій бруківці лежав ще один диктофон — новіший, без подряпин. На екрані блимало «PLAY». І поки ми збиралися обійти його стороною, він сам увімкнувся й дитячим голосом прошепотів: 
— «Ми вже там».