Розділ 12 — Голоси людей  

Води залишалося на один день. Антибіотиків — жодного. Олівер гарячкував і мовчав від упертості. Саймон, як завжди, коротко й по-діловому: 

— Потрібні бета-лактами, фізрозчин, перев’язки. І вода. 

— Є склад «NordCold», — згадав Еліас. — Там іноді приймали медвантажі разом із продуктами. Охорона не працює. 

— Йдемо, — вирішив я. — Швидко зайшли — швидко вийшли. 

«NordCold» стояв, мов величезний холодильник, який хтось забув зачинити. У проходах клубився туман від випарників, пахло металом і зіпсованою рибою. Ми зайшли через бічні двері: Еліас дав короткий імпульс на замок, Маркус підчепив клямку — і все відкрилося без скрипу. 

Усередині — ряди стелажів, палети, каністри з водою. І раптом із глибини пролунало: 

— Допоможіть… будь ласка… я тут… 

Дитячий голос. Занадто рівний, ніби записаний у студії. 

— Пастка, — прошепотіла Мара.  

Я пригдівся і помітив тонку ліску з болтом — зачепиш, увімкнеться диктофон. На верхньому трапі рухнула тінь. Не зомбі. Люди. 

Ми встигли взяти по каністрі, як згори вийшли троє: чоловік із бейсбольною битою, жінка з рушницею й худорлявий хлопець із диктофоном на шиї. Знизу підійшли ще двоє з ножами. 

— Спокійно, — сказав чоловік із битою, майже привітно. — Ми тут головні. Воду й медикаменти залишаєте нам. І той металевий контейнер теж. 

— Ні, — відповів я. — Контейнер — наш. 

Жінка всміхнулася холодно: 

— Ми вже бачили такі. Вони змінюють людей. 

Хлопець із диктофоном клацнув кнопкою. І колючий холод пройшов мені по спині: 

— «Краще без кави, ніж без тиші», — пролунало голосом Емілі. Не імітація, а копія, аж до дихання між словами. 

— Запис, — відрубав Рен. — Не ведись! 

Жінка вистрілила не в нас — по лампі. Приміщення занурилося в темряву, і все зрушило одночасно. 

Коул (так назвав його хлопець з диктофоном) замахнувся битою. Я пірнув під удар, вдарив сокирою по зап’ястку, а потім — у коліно. Він опустився навколішки, не випускаючи биту, але зупинився. Справа нападник полоснув Рена по плечу; кров потекла, але Рен утримав зброю й відкинув противника корпусом у стелаж. 

Двоє кинулися до Айріс і дітей. Я метнув сокиру в рушницю жінки — постріл пішов у стелю, іскри посипалися. Еліас рвонув шнур на підготовленій банці: холодний спрей перетворив прохід на білу завісу. Видимість зникла — і це врятувало нам секунди. 

Мара зникла між палетами й повернулася, притискаючи до себе хлопчика років шести, якого витягла з-під ящиків. Він не кричав — тільки судомно тримався за її куртку. 

— Назад! — крикнув я. 

Ми відійшли до бічного коридору. Маркус підпер двері металевою штангою. За ними хтось гримнув битою, хтось постукав диктофоном (три короткі — той самий хлопець), і я побачив на його рукаві білий слід від крейди — круг із точкою посередині. Такий самий знак ми вже зустрічали на наших маршрутах. 

— Десять секунд, — кинув Еліас, возячись із засовом. — Потім вони обійдуть нас із флангу. 

— Рен, тримайся, — сказала Айріс і передала мені Дженні, щоб перетягнути Рену плече прямо в русі. 

— Тримаюсь, — видушив він крізь зуби. 

Двері таки здалися. Ми вискочили на пандус під дощ, перелетіли двір і, не озираючись, звернули у вузький прохід між контейнерами. Хлопчик у Мари на руках нарешті видихнув — тихо, без звуку. 

Рація ожила сама. Голос був живий, не записаний. 

— Привіт, коханий, — сказала Емілі. — У вас у сумці два флакони амоксиклаву, чотири пакети сольового розчину, бинти. У Рена поріз на п’ять сантиметрів. Діти мокрі. А ще ти несеш холод, який тебе змінює. Відчуваєш? 

Ми зупинилися на мить рівно настільки, щоб зрозуміти: нас бачать. Де саме — неясно. 

— Звідки ти говориш? — запитав я у порожнечу. 

Відповіддю був тихий сміх. Потім зв’язок обірвався. На мокрій стіні, куди били краплі, проступив крейдяний знак — круг із точкою — і стрілка в бік нашої бази. 

— На базу коротким шляхом, — сказав я. — Без обговорень. 

Ми дісталися дверей Саймона в темряві та дощі. На порозі лежав маленький диктофон, екран миготів зеленим «REC». Я підняв його й натиснув відтворення. 

У динаміку своїм власним голосом я прошепотів: 

— «Впусти її. Вона — своя». 

*Коул — ~30 років; зріст 185 см; коротке темне волосся, сірі очі; чорна куртка, тактичні рукавички; зброя: бейсбольна бита. Спокійний, командує жестами. 

*Роза — 28 років; зріст 170 см; каштанове волосся під шапкою, блакитні очі; темна парка, ремінь із патронами; зброя: напівавтоматична рушниця. Стріляє по цілях, що ламають чужу перевагу (лампи, рейки). 

*Мейсон — 24 роки; зріст 176 см; руда щетина, карі очі; сірий худі, жилет із кишенями; на шиї — диктофон. Збирає голоси, у кишені крейда (знак кола з точкою). 

*Лукас — 6 років; світле коротке волосся, сірі очі; синя куртка з капюшоном. Тихий, інстинктивно «глушить» дихання, коли страшно; його витягла з-під палет Мара.