Розділ 11 — Кров і холод 

Ніч була глухою й в’язкою, ніби місто втратило здатність дихати. Дощ стирав попіл із дахів і перетворював його на сірий бруд, який лип до підошов. Ми сиділи під навісом старої котельні, слухали, як вода стікає ринвами, і кожен думав про своє — але всі про одне: про клініку. 

— Саймон на зв’язку, — сказав Рен, крутячи ручку рації, аж та поскрипувала. — Прийом? 

Тріск, і голос Саймона прорізав шум дощу: 
— Прийом. Тримаюсь. Якщо хочете відповідей — мені потрібні реагенти. Будь-що для базового аналізу крові: фізрозчин, антикоагулянт, центрифуга — ручна теж підійде, і… холод. Багато холоду. 

Я глянув на Еліаса. Той кивнув коротко: 
— У «Міській Клініці №3» мали бути автономні холодильники в лабораторії. 

— Добре, — я розгорнув карту. — Вхід із двору, службовий коридор — тут. Маркус, твої панелі. Айріс — ти з дітьми чекаєш у підвальному приміщені. Рен — прикриття. Нолан, Олівер — без геройств, працюєте руками, не звуками. 

— А Мара? — запитала Айріс, не відриваючи погляду від дітей. 

— Мара… — я замовк. Вітер підштовхнув у пам’ять її усмішку й фразу-пароль. 
— Якщо з’явиться — почує інструктаж так само, як усі. Без винятків. 

Дорога до клініки була короткою — і довгою. Кожен крок давав луну, тож ми ламали ритм навмисно: два кроки — пауза — три швидких — пауза. Дихали не разом. Так ми ставали невидимими не для очей, а для вух того, хто слухає. 

Клініка виросла з темряви, як порожня кістка. Скло фасаду побите; у вестибюлі, за розбитою стійкою, валявся перевернутий кавовий автомат. Запах — спирт, мокрий картон, тонкий підвал холодом. 

— Службовий вхід — зліва, — прошепотів Еліас. 

Двері виявилися на магнітці. Маркус зняв пластикову кришку, звільнив контакти; Еліас витяг переносну батарею. 
— Рахую до десяти, — сказав він тихо, як молився. — І тільки раз. 

Я вдихнув. Крок крізь мить клацнув і розгорнувся невидимим віялом: у холі — дві «тіні» І рівня, повільні, що нюхають повітря. В глибині коридору — порожньо, але зверху, де йде вентиляція, хтось «прислухається». Не кроки. Пульс. 

— Дев’ять… десять. 

Замок відпустив. Ми прослизнули всередину й зачинили за собою. 

Коридор був вузьким, лампи мертво зеленіли аварійним світлом; на підлозі виблискували мокрі сліди — чужі чи старі, не відрізниш. На стіні крейдою — два кола, одне в одному. Без підпису. «Я бачу» тут звучало без слів. 

— Спочатку — підвал, — сказала Айріс тихо. — Діти й Нолан зі мною. Я знайду холодидьну кімнату. 

— Кімната для зберігання плазми, — підказав Еліас. — У підвалі ліворуч. Там товсті стіни. Там вас чутимуть менше. 

— Тільки без геройства, — прошепотів я і провів рукою по голові Дженні. — Ритм ламайте. Айріс — ти головна. 

Вони зникли вниз по сходах, мов тінь, що сама себе ковтає. Я, Рен, Еліас і Маркус — у лабораторний блок. 

На дверях — наклейки: «Біоматеріали», «Стерильно». Головне слово в новому світі. Я відчинив — повільно, щоб не зойкнула петля. Усередині — столи, пробірки, додаткові холодильники. Один миготів слабким світлом, немов у ньому ще пашіло чуже серце. 

— Чуєш? — Рен нахилився. — Наче гуде. 

— Аварійний контур, — прошепотів Еліас. — Якщо вдасться зняти напругу і запустити в ручному режимі… Маркус? 

— Дайте хвилину. 

Поки вони чаклували біля щитка, я повільно пройшов уздовж столів. Все виглядало так, ніби люди пішли раптово. Відкритий журнал, ручка без ковпачка. На полиці — маленький контейнер з білою наклейкою: «CRYOSTORE». Пальці самі потяглися — і я зупинив їх, ніби то була чужа рука. 

У вікні за нашими спинами промайнуло щось темне. Не обличчя. Жест. Пальці, що торкнулися скла й накреслили невидиме коло. 

— Ми не самі, — прошепотів Рен. 

— Знаю, — відповів я і відчув, як у скроні народжується голка болю. Крок крізь мить мигнув — наче з’явився і відразу погас. Уламок ритму. Звуки стали надто гучними. 

— Готово, — Еліас обережно замкнув клеми. — Живлення на холодильники — холод піде. 

Коли дверцята одного з них піддалися, з середини вдарило повітря, сухе й крижане. На поличці — металевий контейнер з прозорим «віконцем». І в ньому — щось темне, як застигла крапля ночі. Воно не світилася — воно поглинало світло, і від нього по шкірі побіг мороз. 

— Не чіпай руками, — сказав Еліас. — Пінцет, перчатки, короб. 

Я все одно відчув його, ще не торкнувшись. Ніби уламок дивився у відповідь. Ніби в ньому лежала пам’ять про той спалах у небі. 

Крок крізь мить роздерся в мені білою блискавкою. Перед очима розклався коридор: двері зліва — хтось стоїть за ними; вікно позаду — тінь широка й нерухома; Рен нахиляється — зараз; Маркус піднімає голову — пізно. Я схопив контейнер, притис його до живота так, щоб холод впився через тканину, і прошепотів сам собі: «Тримайся». 

— Ейден? — Рен торкнувся мого плеча. — Ти білий. 

— Усе нормально, — збрехав я. — Не відходьте від мене. Якщо я… на секунду… — Я не закінчив. 

З коридору ззовні клацнуло. Дуже тихо. Немов хтось торкнувся вимикача. Потім — «тук-тук-тук». Тричі. Рівно. Як метроном. Не «їхній» SOS. Чужий. 

— Відрізаємо ритм, — прошепотів Рен. — По три. Два. Один. Пауза. 

Ми рухалися, як люди, які вчаться ходити заново. Еліас підхопив переносну батарею; Маркус — пакет з реагентами. Я ніс контейнер із темрявою. Кажуть, що вага — це сила тяжіння. У уламка була інша тяжкість. 

У дверях на вихід нас чекала вона. 

— Ви йдете занадто гучно, — сказала Мара і з’явилася з тіні так тихо, ніби тінь — це її друге тіло. — Візьміть короткий шлях. Морг. 

— Ні, — відповів Рен відразу. — Там пазухи, кути, і мертве ехо. 

— Саме тому — там безпечніше, — усміхнулася вона ледь-ледь. — Там усе вже давно мовчить. І двері легші. 

— Що ти робиш у клініці? — спитав я. 

— Те саме, що й ви. Живу, — відповіла Мара, ніби це пояснювало все. Тричі легенько постукала пальцем по перилах поруч — і вмить прибрала руку, зустрівшись зі мною очима. — Вибач. Звичка.