Розділ 9 — Тінь, що веде 

Попіл на даху повільно танув наче сніг від сонцяі. Вітер лизав краї будинків, і в цьому шурхоті було щось заспокійливе — рівно на одну мить, поки в кишені не клацнуло. 

Диктофон. Маленький, з подряпаним екранчиком. На дисплеї миготіло «REC 07». 

— Чий він? — спитав Рен, ловлячи мій погляд. 

— Не наш, — відповів Ейден. Натиснув «стоп» і перемотав. У динаміку зашипіло — спершу порожній шум, а потім… їхні голоси. Кілька фраз, що вони казали хвилину тому. Затримка — три секунди. — Нас слухали. 

Айріс обіймала Вів’єн і Дженні, укриваючи їх собою, як плащем. Олівер сидів навпочіпки під стіною, зціпив зуби — бинт на боці темнів. Маркус шурхотів пальцями по решітці повітроводу, наче слухав її. 

— Маршрут «Б», — сказав Ейден. — Через вентиляцію в сусідню будівлю. Там нижче, менше луни. Рен — ведеш. Я прикриваю. 

— Ти не встигаєш відпочити, — прошепотів Рен. 

— Встигну потім. Якщо буде «потім». 

Повітровід гудів, як старий орган. Діти йшли першими — пластику вистачало, щоб витримати їхню вагу. Дорослі повзли на ліктях, ковтаючи пил. Кожен удар серця чувся, як крок великим залом. 

Посеред тунелю Маркус зупинився, торкнувся гвинта. 

— Слухай, — прошепотів. — Під нами — порожнина. Якщо відкрити тут, ми потрапимо в міжповерховий коридор. Вихід ближче до сходів. 

— Відкривай, — кивнув Ейден. 

Кришка повільно піддалася. У темряві знизу чекала вузька бетонна кишеня — і тиша, яка не була тишею. Тиша, яка щось приховувала. 

Вони виповзли по одному. Айріс першою з дітьми, Маркус — за ними, потім Олівер, Рен, і останнім — Ейден. Запах — пил, старий картон, електропластик. Попереду — зелений вогник аварійних дверей, праворуч — сходи вниз. 

У скроні коротко загострилося. Світ звузився до трьох крапок: ручка дверей, тінь на сходах, тонкий відблиск металу в кутку. Крок крізь мить клацнув і розгорнувся — через дві секунди з тіні вискочить «бігун», удар піде низько, по ногам Айріс. Якщо крик — луна потягне інших. 

— Замри, — прошепотів Ейден. 

Лезо ножа з’явилося рівно там, де мало з’явитися горло. Один короткий рух — і ривок «бігуна» обірвався, як обірвана струна. Ейден накрив рот істоті долонею й поклав її на підлогу, навіть не подивившись на обличчя. 

— Далі, — кивнув. 

Відкрили двері на майданчик офісного поверху. Колись тут пахло кавою та папером; тепер — теплим пилом і чимось кислуватим, як клей. Лампи мигтіли, коридор вигризали тіні. 

— Гей! — тонкий голос, розбитий, але з підйомом на кінці, як у рекламному ролику. — Гей! Є хтось живий? 

З-за стійки ресепшена піднялася дівчина. Чорне волосся зібране в високий хвіст, темні очі, надто чисті руки для цього часу. На шиї — тонкий шнурок, що зникав за коміром. 

— Тихіше, — прошипів Ейден. — Тут луна. 

— Перепрошую, — вона майже усміхнулася, і ця усмішка блиснула чимось дуже знайомим — контроль. — Я — Мара. Я відстала від своїх. Вони пішли вниз, до підземного переходу. Там… казали, безпечніше. Ви звідки? 

— З паркінгу, — відповів Рен насторожено. — Вивели дітей. 

Мара кинула швидкий погляд на Дженні, Вів’єн, на бік Олівера — і в очах промайнуло те саме рахую-ресурси. Дуже швидко. Дуже чітко. 

— Там, унизу, — вона кивнула на сходи, — є медпункт. Ми можемо дістатися. Я знаю код. Я працювала тут. Колись. 

Крок крізь мить сіпнувся сам. Коридор розгорнувся у крихітний фільм: Мара штовхає дитячу спину — «вибач, сонечко» — на куті перед камерою спостереження; глухий крик; за хвилину — з темряви виходить щось ширше, сильніше, і рух зупиняється. 

Голова злиплась болем, на губі — метал. Ейден моргнув, загнав подих знову до рівного ритму. 

— Не вниз, — сказав рівно. — Спершу — на дах цього корпусу, потім — через службову галерею. Підземні коридори — пастка. 

Мара секунду вдивлялася в нього, і за цю секунду усмішка встигла змінитися тричі: щира — здивована — образлива. Зупинилась на «ображеній». 

— Я просто хотіла допомогти, — сказала рівно. — Якщо не довіряєш — веди сам. 

— Поведу, — кивнув він, не відводячи погляду. — І ще. Забери руки від дітей. 

— Я навіть не торкалась, — вона звела плечима. — Стільки нервів…  

Усмішка знову блиснула. Рен ледве помітно похитав головою: обережно. Айріс ближче притисла до себе Вів’єн. 

Вони рушили коридором. Ліва стіна — скло, праворуч — двері з картковим зчитувачем. Маркус торкнувся пластини, слухаючи, як майстер слухає інструмент. 

— Піде, — прошепотів. — Але треба ослабити панель. 

Мара вже дістала тонку шпильку — занадто швидко, надто вправно, як для «звичайної офіс-дівчини». Потяглася до панелі, а потім — ледь-ледь, на долі секунди — піднесла кадаврово-блискучу каблучку до скла й… тук-тук-тук. Тричі. У тому самому ритмі, що лунав у паркінгу. 

— Що ти робиш? — тихо запитав Ейден. 

— Забобон, — легка усмішка. — Коли страшно — тричі постукати. Бабуся навчила. 

Тінь у кутку ніби ворухнулася — чи це мозок уже бачив патерн? Ейден не опустив погляду. 

— Більше так не роби. 

— Гаразд, тато, — сказала вона солодко. 

Маркус клацнув панеллю; двері відчинилися і виплюнули їх у вузький технічний коридор. У кінці — люк на дах. Під люком — драбина з іржавими прутами, але міцна. 

— Спершу діти, — сказав Ейден. — Потім Айріс і Олівер. Маркус, тримай перший майданчик і страхуй. Рен — зі мною замикати. 

— А Мара? — запитала сама Мара. 

— Після Олівера. 

— Жінкам першість уже не в моді? — усмішка вилискувала. 

— Зараз у моді ті, хто не тягне вниз, — відрізав він. 

Вона ковтнула відповідь і відступила на крок. Потім — ще на півкроку назад, до шафки на стіні. Пальці торкнулися петлі, щось маленьке зсередини легенько дзенькнуло. Мара швидко штовхнула це в кишеню. 

— Що це? — не змінив тону Ейден. 

— Ліхтар, — без паузи. — Мій. Упав. 

Крок крізь мить не показав нічого — надто багато руху, надто мало світла. Боліли очі.