Розділ 8 — Гул бетону

 Паркінг дихав, наче велетень під шаром бетону. Десь у трубах капало — рівно, настирливо. Луна вирізала з темряви чужі кроки, навіть якщо ніхто не рухався. 

Рація на столі блимнула мертвим зеленим. Тріск — і з шуму ніби витягнуло голос: 

— …д…ти на р…вні мінус два… двері закли… — далі ковтнула статика, і щось важке стукнуло об метал, ніби хтось упустив лом. 

Ейден пальцем крутанув коліщатко гучності, але сигнал знову розсипався у шипіння. 

— Ти чув? — запитав Рен, уже натягаючи рюкзак. 

— Діти, — відповів Ейден. — І застряглі двері. Або хтось дуже хоче, щоб ми так подумали. 

— Ми йдемо? 

Ейден подивився на карту, де паркінг супермаркету був відмічений сірою плямою з трьома в’їздами і двома протипожежними виходами. У скроні коротко кольнуло — рівно стільки, щоби на мить звузився світ. 

— Йдемо. Але не як герої з плакатів. 

Вхід з боку рампи на рівень -1 був заклинений напівопущеним шлагбаумом. Попіл обліпляв кросівки, бетон здавався вологим, як холодна шкіра. В повітрі висів гар і застояний запах бензину. 

— Далі — мовчки, — прошепотів Ейден. — Один жест — один сенс. Великий палець — «чисто», два пальці — «двигаємось», долоня — «замри». 

Рен кивнув. Він уже майже не тремтів, коли тримав рушницю; лише стискав руків’я так, що біліли пальці. 

Вони спустилися на -2. Тут було темніше, напис ВИХІД світився мертвим фосфором над дверима, які хтось підпер візком. Машини стояли клином, залишаючи вузький коридор до пандуса. Десь відлунювало постукування — ритмічне, неначе серце. 

Ейден підняв долоню: «замри». У фокус потрапили три точки: стовп із облізлим фарбуванням, темний проміжок між джипом і сірим седаном, і блиск — тонка смужка металу на бетоні. Час на секунду ніби клацнув — і став прозорим: через п’ять секунд із проміжку вискочить те, що бігає ривками; удар піде низько — по колінах; Рен зробить півкроку праворуч, потрапить у сектор. 

— Ліворуч, зараз! — прошипів Ейден і кинув гайковий ключ у протилежний бік. 

З темряви щось зірвалось. Постать вдарила туди, де щойно був Рен, і врізалась у бік седана. Ейден ударив сокирою в шию, коротко, без театру. Тіло І рівня затихло, як змоклий одяг. 

— Як ти… — почав Рен. 

— Пощастило, — відповів Ейден надто швидко. Скроня глухо віддала болем. — Далі. 

Вони проповзли до протипожежних дверей. Зсередини — шурхіт. Дуже тихий плач. Ручка не піддавалась: двері розпухли від вологи, а візок уперся внизу клином. Ейден кивнув Рену — той поставив ліхтарик на землю, направив уздовж підлоги вузький промінь: під щілиною ворушились дві тіні. 

— Ми свої, — прошепотів Ейден, торкнувшись металу пальцями, щоби звук почувся всередині. — Виживші. Відчиніть зверху засув. Повільно. 

Зсередини — ковток повітря, цокіт. Засув зрушив міліметр за міліметром. Двері здригнулись — але візок не давав. 

— На три, — сказав Ейден. — Тягнемо. Раз… два… 

Попереду клацнуло — зовсім не там, де слід було. Ейден відчув, як світ знову розшарувався тонкою плівкою: праворуч, у темряві, блиснуло скло — дзеркальце заднього виду. У ньому — відбиток когось, хто стояв за бетонною колоною, нерухомий, високий. І щось… ніби ритм кроків, але без звуку. Командний жест? Кивок? 

— Стоп, — прошипів він і поклав руку на плече Рена. — Тихо. 

За колоною нікого не було, коли вони виглянули. Лише розмазана пляма пилу на підлозі, ніби хтось довго стояв і розвернувся різко, притискаючи п’ятою. 

— Мені це не подобається, — видихнув Рен. 

— Мені теж. Завершуємо швидко. 

Вони ривком зняли візок. Двері розчахнулися, і з темного коридору вистрибнула дівчинка з переляканими очима, за нею — худий хлопчик у куртці на три розміри більшій, а потім — жінка з коротким волоссям, що прикривала собою ще двох — підлітка й чоловіка з перев’язаним боком. 

— Тихо, — шепнув Ейден, закриваючи двері й знову підпираючи їх візком. — Ідемо шеренгою. Є ще хтось? 

— Нас було восьмеро, — прошепотіла жінка. — Двоє зникли на -3. Там… темніше. І хтось стукає по перилах, коли ми рухаємось. Ніби… веде. 

«Командний звук», — подумав Ейден. Погляд ковзнув на дітей — тонкі щиколотки, дихання надто часте, очі блищать від сліз. Їхній шум — як магніт. 

— Гаразд, — коротко сказав він. — Спершу — виводимо цих п’ятьох. Потім спускаємось за рештою. 

— Я піду з вами, — озвався підліток. Голос ламався, але дивився прямо. — Я Маркус. 

— Підеш після того, як вони будуть за дверима, — різко відрізав Ейден. — Зараз — слухаєш цю жінку. 

— Я Айріс? — коротковолоса жінка нервово всміхнулася. — Так, я Айріс. Добре. Тихо всі. Дженні, Вів’єн, тримайтесь за мене. 

Імена врізались. Іноземні. Люди — ніби зі старого рекламного ролика про щасливе життя: розпатлані, з розбитими колінами, але живі. 

Сектор до пандуса вони пройшли як по льоду. Двічі ривкові І рівня вилітали зі щілин між машинами; двічі Ейден вирішував це без пострілів — шнур, що натягнув Рен, і старий трос із гаком робили чудо-«спотикач», решту доробляла сокира. На повороті на них виповзло те, що колись було охоронцем, із табельним пістолетом, що теліпався на ремені. Ейден збив його на коліно й ударив у основу черепа. Жодного «геройства». Лише арифметика. 

Найгірше чекало на початку пандуса. Рівний, наче проміжок між зубами,   довгий коридор коридор який тягнувся нагору. А вгорі — миготіло аварійне світло. І лунало «тук-тук-тук», чітко, в ритм кроків. 

— Хтось креслить нам метроном, — прошепотів Рен. 

— Нехай. Ми змінимо темп, — відповів Ейден. — Готуйте «відволікалку». 

Рен зачепив за бампер старого джипа мотузку, другий кінець протягнув через ручку візка, підпер сміттєвим баком. Легка тяга — і візок піде вниз, грюкаючи колесами по металу, витягуючи за собою каскад шуму. 

— Дай мотузку, — прошепотів Ейден. — Три… два… 

Голова розірвалась коротким білим спалахом. Світ став тоншим від напруги. Крок крізь мить відкрився, як двері холодильника серед ночі. Він побачив дві траєкторії: вгорі з-поза колони вискочить худий І рівня, за ним — щось ширше, сильніше; лівіше прокинеться ще один; візок піде з затримкою на півсекунди. Якщо дітям сказати бігти зараз — Вів’єн падає. Якщо на «два» — Рен ловить удар. Тільки один спосіб: бурчок на три кроки вперед, кидок гайкового ключа, короткий «шурх», і…