Розділ 7 — Укус 

Світ ще не впав остаточно, але тріщини стали прірвами. Минуло два дні з моменту падіння комети. Аурвен більше не нагадував місто, у якому можна було планувати завтра. Усі правила стерлись, маски спали. Повітря пахло гаром, озоном після небесного спалаху і кислуватим металом, що чіплявся до язика. 

Ейден прокинувся в темряві, хоча майже не спав. Тіло лежало нерухомо, зате мозок перебирав крики, шурхіт попелу за вікном і вчорашні кроки, які вони рахували до під’їзду. Рен сопів поруч на матраці, притиснувши до себе зброю, як дитина іграшку. Навіть уві сні щелепи у нього були стиснуті — ніби він боявся розсипатись, щойно розтисне. 

«Я не зможу захистити нас обох, якщо не зрозумію, що я таке», — подумав Ейден. 

Він підвівся й підняв футболку: на плечі темнів слід учорашнього укусу. Кров узялася чистою рівною кіркою, краї не почорніли, шкіра навколо — тепла, але без жару. Ні ломоти, ні тремтіння, ні тої тваринної спраги, що вражала інфікованих. Натомість — дивний зуд у тканинах і пульс у скроні. Ейден нахилив голову — тонка, сором’язлива цівка крові торкнулася верхньої губи й зникла. 

«Ціна», — коротко клацнуло в думках. — «Щось у мені працює інакше. І за це я плачу». 

Він глянув у дзеркало: ті самі сіро-зелені очі, та сама шкіра. Але було відчуття, ніби кров стала легшою, рухливішою. Імунітет — не удача. Тиха зброя, що прокинулась. 

На світанку вони вийшли. Район старого автобусного парку зустрів їх зчорнілими павільйонами, розбитими шибами й шурхотом попелу, що сипався, мов сніг. Там, за словами Рена, мав жити Саймон — колишній польовий медик, дивакуватий, але надійний. 

Дорога забрала більше години. Вулиці були спустошені, проте це не була порожнеча — радше пастка, яка чекає на звук. Подекуди лежали тіла. Без крові — наче просто впали й припинили бути. Місто пахло димом і старим бензином. 

— Він тут, — прошепотів Рен, показуючи на гараж з напівзірваними воротами. — Стукни тричі. Він так просив колись, на всяк випадок. 

Ейден постукав. Спершу — тиша. Потім за дверима клацнув метал, неспішно повернувся ключ, засув просів, і стулка прочинилась рівно настільки, щоб у щілині з’явилися очі — червоні від безсоння. На голові — темна бандана. 

— Хто ви? — голос рівний, сухий. 

— Свої, — сказав Рен. — Я — Рен. Це Ейден. У нього укус, але… дивіться самі. 

Саймон глянув, не змінюючи тону: 

— Заходьте. Не торкайтесь нічого, що не блищить. Те, що блищить, — я мив. 

Усередині пахло спиртом, іржею і старою оливою. На столі — чистий брезент; інструменти розкладені з маніакальною симетрією. Саймон пройшов від дверей до столу рівно дванадцять кроків, не глянувши під ноги, потім двічі перевірив вікно, тричі — замок, клацнув ліхтарем і лише тоді махнув: 

— Сідайте. Світла шкода, але нам пощастило — акумулятор ще тримає. 

Годину він працював мовчки. Мив, обробляв, брав мазок із краю рани, записував щось у затертий блокнот акуратними, сухими літерами. Лише зрідка стиха «гм» — коли змінював інструмент. Рен сидів осторонь і крутив у пальцях ніж, немов це могла бути молитва. 

— Ви не інфіковані, — нарешті сказав Саймон, не піднімаючи голосу. — Принаймні не так, як усі, кого я бачив за ці два дні. Немає раннього некрозу, гіпертермії, немає характерної зміни кольору країв рани. На мазку клітини… нормальні. 

— Це імунітет? — видихнув Рен. 

— Схоже, — кивнув Саймон. — Але не безкоштовний. Я бачу вже другий епізод підтікання слизової, судини реагують дивно. Перевантажишся — мозок може «вимикати» тебе в найгіршу мить. Тримай голову холодною, — він глянув на Ейдена й узяв шприц. — Візьму трохи крові. Якщо виживемо і дістану доступ хоча б до примітивних реактивів — пошукаю закономірності. 

— Бери, — сказав Ейден. — Але якщо побачиш, що я починаю змінюватися — стріляй мені в голову. 

Саймон уперше трохи посміхнувся — очима, не губами. 

— Домовились. І ще. — Він дістав пожовклий аркуш із полички. — Чув про уламок у центрі. Хто був близько — або згорів, або став… іншим. Не «першим рівнем». Глибші зміни, ніби хтось перелаштував усе одразу. Можливо, контакт із ядром комети запускає інший каскад. Це пояснює швидкі мутації і дивні «повадки» деяких із них. 

«Отже, ядро», — подумав Ейден. — «Якщо знайду — зрозумію і їх, і себе». 

Коли вони збиралися йти, Саймон тричі перевірив замок, двічі — вікно, і лише тоді подав руку — коротко, сухо. Рен подякував довше, ніж треба. Двері зачинились за ними без звуку. 

Зворотна дорога була гіршою. Місто ніби прислухалося. Дим стелився низько, як тварина, що повзе. На перехресті біля школи вони побачили автобус, перекошений на бордюрі. Усередині — рухи, тіні. Озброєні. П’ятеро? Шестеро? Хтось лежав на сидінні, притримуючи шию. 

— Треба допомогти, — прошепотів Рен. 

Ейден дивився довго. У скроні раптово вистрілив гострий біль, і світ, здавалося, клацнув, звузившись до вузла: розбиті двері автобуса, пляма крові на поручні, блиск леза у чоловіка біля задньої платформи, нерівне, надто часте дихання пораненого. На мить він бачив, як через кілька секунд той рвоне за волосся жінку поруч, а бородань зробить крок і запізниться рівно на півподиху. 

— Підходимо з піднятими руками, — сказав тихо. — Говоримо першими. 

Вони вийшли з укриття. 

— Ми не заражені! — крикнув Рен. — Є аптечка, фільтри, трохи їжі! 

Усередині заворушились. Чоловік із бородою визирнув, прицілився, але не стріляв. 

— Підходьте, — сказав нарешті. — Без фокусів. 

Запах крові й старого бензину вдарив у ніс. На сидінні лежав хлопець: очі каламутніли, губи чорніли, під шкірою на шиї тремтів синюватий відтінок. 

— Його вкусили, — прошепотіла коротковолоса жінка. — Але він тримається! Може, це не інфекція? 

Ейден відчув, як знову стискає скроню. Час ніби тріснув: через п’ять секунд — ривок, крик, кров на поручні. 

— Зв’яжіть його, — сказав рівно. — Зараз. Або…