Розділ 6 — День тиші 

03:27. 

Світ зник. Електрика — мертва. Мобільний зв’язок — ніби його ніколи не існувало. Навіть годинник на стіні зупинився. 

Ейден сидів у повній темряві. В очах ще стояло те біле світло — яскраве, болюче, небесне. Попіл сипався з неба, як попелясті сніжинки. Із кімнати ледь-ледь чувся хриплий подих Рена. 

Вони не говорили. Не було слів, які могли б описати це. 

О 04:13 в місті почали кричати. 

Не сирени. Люди. 

Десь далеко — розбиті шибки, ревіння двигунів, хтось стріляв. Але безлад не був масовим. Ще ні. Просто перші — ті, хто відчув, що щось не так — уже втрачали контроль. Паніка була заразною. 

Ейден підійшов до шафи, вийняв гвинтівку, перевірив заряджання. 

Поглянув на Рена. 

— Прокидайся. Почалося. 

Рен розплющив очі, поморщився від залишків яскравого спалаху, закрив лице долонею. 

— Це… Це вже? 

— Так. 

Він витягнув із шафи інший рюкзак, дав Рену: 

— Там ніж, рація, ліхтар, фільтр для води, батончики. Збирайся. Ми маємо перевірити, що відбувається. 

Рен мовчки кивнув. 

На сходовому майданчику було темно. Але не просто — без світла. Темрява була глухою. Повітря здавалося в’язким. 

Коли вони вийшли з під’їзду, їх зустріло нове місто. Аурвен димів. Подекуди горіли машини. Вулиці — покинуті. Але найгірше — не це. 

Мертва тиша. 

Навіть собаки не гавкали. Птахів — не було. Листя на деревах — чорніло. 

— Боже… — Рен зупинився. — Це виглядає, як… як кадри з фільму про кінець світу. 

— Це і є кінець світу. Просто ще не всі це зрозуміли. 

На площі біля супермаркету зібрався натовп. Люди кричали на охоронців. Дехто вже трощив вікна, хапав воду, їжу, все підряд. У когось був ніж. В одного — пістолет. 

Ейден сховався за деревом. Рен — поряд. 

— Що робимо? — прошепотів юнак. 

— Нічого. Нехай згорять перші. 

Раптом в одному з провулків щось заворушилось. З тіні вийшла фігура — зігнута, бліда, ніби обпалена. Волосся скуйовджене, рухи — невиразні. Вона зупинилась, подивилась на людей. І кинулась вперед. 

Крик. 

Всі розступилися. Один з чоловіків намагався втримати її — вона вкусила його за шию. Кров ринула фонтаном. Люди почали втікати. Але ще кілька таких самих істот уже з’явилися з інших вулиць. 

— Вони тут… — прошепотів Рен. — Вже тут. 

Ейден не відповів. Він лише дивився. Спостерігав. 

"Перший рівень. Повільні. Але агресивні. Вони ще не мутували. Це початок." 

Вони повернулись додому лише на заході сонця. Точніше — під хмарами було неможливо зрозуміти, день це чи ніч. Попіл усе ще падав. 

Ейден закрив усі вікна. Перевірив генератор. З’їв один з енергетичних батончиків. Сів навпроти карти міста, де тепер додалося кілька червоних міток: місце першої атаки, місце паніки, сектор із пожежами. 

— Ми не врятуємо всіх… — мовив Рен з-за спини. 

— І не будемо. Ми не герої. 

Рен стиснув губи, але кивнув. 

"Сьогодні світ помер. Завтра — виживуть тільки ті, хто вже мертвий усередині." 

У далині знову пролунали крики. 

Перший день закінчився.