Розділ 5 — Межа 

Тридцять днів. 

Тридцять днів, які промайнули як один сон, що раптом став реальністю. 

Сьогодні — 26 листопада. 
Останній день, коли небо ще буде цілим. 
Завтра — о 03:26 — щось прибуде з космосу. І світ, який всі знають, перестане існувати. 

Ейден стояв на даху будинку, вглядаючись у темряву. 
Аурвен, як завжди, гудів. Люди сміялись, тягнулися з барів, кав’ярень, нічних магазинів. Гуділи автомобілі, миготіли вітрини. Усе виглядало... нормальним. 
І саме це було найстрашніше. 

«Це тиша перед бурею. Всі живуть, не знаючи, що вже померли.» 

Квартира була готова. 

Система вентиляції — встановлена. 
Панелі — ізольовані. 
Міні-генератор + сонячні панелі + автономне освітлення — працювали. 
Запаси води — на 8 місяців. 
Їжа — вакуумна, сушена, консерви. 
Аптечка — більше схожа на медичний блок. 

У шафі — зброя. Глок. Помпа. Декілька гранат. 
Секретний сейф — із планом евакуації, картами, планами тунелів метро, чорно-білими картами покинутих будівель. 

Фортеця була закінчена. 

Цього дня, близько обіду, новини вперше заговорили вголос. 
Серйозно. Без усмішок. 

“NASA щойно підтвердила, що невідомий об’єкт, який входить у атмосферу Землі, змінює свою траєкторію. Попередні розрахунки говорили про розпад в атмосфері, але тепер вчені визнають: можливе падіння в районі Атлантики або Західної Європи. Поки що — це не привід для паніки.” 

Не привід, звісно. 

Ейден вимкнув телевізор. Із кухні тягнувся запах вареної квасолі з часником. Останній гарячий обід перед війною. 

О 15:42 хтось постукав у двері. 

Три удари. Повільні. 

Він увімкнув камеру. 
На екрані — Рен. Той самий рудий хлопець з підпільного складу. 

— Що ти тут робиш? — Ейден відкрив лише на щілину, замок не знімав. 

— Я… я не знаю, до кого ще йти. Я бачив, як ти дивився. Як говорив. Ти знаєш, що буде, так? 

Пауза. 

— Я не прийшов красти чи благати. Просто… якщо щось почнеться… і я залишусь на вулиці… 

Очі в нього не були схожими на очі злодія. Вони були наляканими, але чесними. 

Ейден мовчки подивився на нього ще кілька секунд. 

— Добре. Але якщо збрешеш хоч слово — я прострелю тобі коліно. 

Рен кивнув. І зайшов. 

У квартирі він стояв обережно, мов на чужій планеті. 

— Слухай, я знаю, як це звучить, але я… я з дитинства вірив у кінець світу. Не той, що з Біблії. А такий… реальний. Що одного дня ми всі станемо цифрами у статистиці. Але я не думав, що він буде ось так близько. 

Ейден поставив перед ним термос із чаєм. 

— Сьогодні — остання ніч. 

— Ти серйозно?.. 

— Комета. Зараза. Смерть. І новий світ. Без правил. 

— Як ти це знаєш? 

“Бо я вже вмирав. Бо я пам’ятаю, як це було.” 

Але він лише відповів: 

— Просто знаю. І краще готуватись, ніж кричати потім у темряві. 

Ввечері, за кілька годин до півночі, прийшло повідомлення від Емілі. 

“Мені страшно. Щось відбувається. Люди говорять про кінець. Прости, що я тиснула. Можна мені просто… побути з тобою сьогодні? Якщо це дійсно буде… кінець…” 

Ейден перечитав це кілька разів. Пальці завмерли над екраном. 

І написав: 

“Пізно.” 

00:24. 

Рен заснув на дивані, загорнувшись у спальник. 
Ейден сидів на підлозі, спершись спиною об стіну. На колінах — пістолет. Поряд — пляшка води. 

Тиша була гнітючою. Навіть місто затихло. Жодної сирени. Жодного автомобіля. 
Небо над Аурвеном було чорним. Без зір. 
Лише одна цятка світилась — яскрава, біла, мов куля. 

Вона наближалась. 

“Цього разу я готовий. Цього разу я не помру просто так.” 

02:39. 
Сейсмограф на планшеті дав слабкий імпульс. 
Потім ще один. І ще. 

03:00. 
Хмари розірвало. Небо стало фіолетовим. Статичне потріскування пробігло повітрям. 

03:17. 
У повітрі щось затремтіло. Птахи в повітрі завмерли, ніби заморожені. 

03:23. 
Вібрація по стінах. Шиби задзвеніли. Панелі вікон опустились автоматично. 

03:26. 

КУЛЯ З НЕБА влетіла в атмосферу, ніби бог кинув гранату. 

Світло засліпило. Місто на секунду стало білим. Потім — чорним. 
Сигнали зникли. Світло — пропало. Мережа — замовкла. 

Із неба сипався попіл.