Розділ 2 — Місяць до кінця  

Світ здавався нереально спокійним. 

За вікном — звичайне небо. Не червоне. Без попелу. Без виття зомбі. 
Люди на вулиці йшли на роботу, трималися за руки, пили каву. І ніхто з них не знав, що вже через тридцять днів усе це зникне. 

Ейден сидів на краю ліжка, стискаючи телефон у руках. Пальці тремтіли. Він кілька разів змахував екран, переглядав дату. 

27 жовтня. 

Він знав цю дату. Цей ранок. Він прожив його. А потім помер. Від рук тих, кому довіряв. Від рук... Емілі. 

Але щось не давало спокою. 

“Я ж мав перетворитись, так? Вони скинули мене у натовп зомбі. Я відчував, як зуби рвуть мою шкіру, як кров заливає очі…” 

Очі його стали порожні. Він згадав сміх. Її усмішку. Крики. Але не біль мутації. Не жар вірусу. Не голод, який вражає кожного інфікованого. 

“Я не мутував… Я… помер. Але не став одним із них.” 

Тиша тиснула на вуха. 

“Алечому?” 
“Чому я залишився собою до останнього подиху?” 

І тоді думка, як іскра, просвистіла в мозку: 

“Імунітет”. 

“Я ніколи не думав, що маю здібність. Інші — кидали машини, мчали як блискавка, чули серцебиття на кілометр. А я… був ніким. Простим.” 

Але ні. Він був рідкісним. 
Імунітет до вірусу. 
Не яскравий. Не видовищний. Але… рятівний. 

“Я не зміг вижити, бо не був готовим. Але я не став одним із них, бо… тіло не дало вірусу шансу.” 

Його щелепа стислась. В очах — не страх, а усвідомлення. 

Телефон знову засвітився. Вхідний дзвінок: Емілі 
 
М’яка мелодія рвала тишу, як лезо по тканині. 
Він дивився на екран, мов на бомбу, яка от-от вибухне. 
Натиснув “відхилити”. 

Ще вчора він би з радістю підняв слухавку, почув її голос, сказав щось дурне й тепле. А сьогодні… сьогодні він бачив її усмішку, коли вона кинула його на смерть. 

Ейден підвівся і підійшов до вікна. Аурвен виглядав так само, як завжди: розпечений асфальт, автівки, які сигналять, студенти з наплічниками. 

“У вас — місяць, поки не впаде небо.” 

В голові ще крутилися уривки останніх секунд минулого життя. Падіння. Крики. Кров. Біль. Але найстрашніше — не смерть. Найстрашніше було відчуття зради. 

На кухні — нічого не змінилось. 
Той самий чайник. Та сама мікротріщина на склянці. 
Він сів за стіл, зібрав долоні в замок і заплющив очі. 

“Добре, якщо це другий шанс — я використаю його.” 
“Перше: вижити. Друге: помста. Третє… побачимо.” 

Телефон знову засвітився. Повідомлення від Емілі: 
“В тебе все гаразд? Дзвони мені, коханий ️” 
Він лише посміхнувся. Без тепла. Без емоцій. 

Упродовж кількох годин він складав план. 
Усе, що він пам’ятав — усе стало зброєю: 

• Комета впаде 27 листопада о 03:26 ночі. 

• Перші заражені з’являться вранці того ж дня. 

• Через 6 годин — хаос. 

• Через 12 — армії вже не існує. 

• Через 24 — виживає той, хто підготувався. 

Після обіду він дістав з полиці стару коробку. Вона стояла під книгами — давно забута. Там були документи. Страхові папери. Папірці з номерами рахунків. Акції компанії, що колись належали його батькові. Після авіакатастрофи, яка забрала життя його батьків, Ейден отримав компенсацію, яку майже не чіпав. 

“Це мій капітал виживання.” 

Він сів за комп’ютер. 
Продав усе: 
Акції; 
Оцінка квартири батьків; 
Частину старої техніки; 
Декілька колекційних речей, які йому ніколи не були важливі. 

Гроші зростали на екрані з кожною хвилиною. 

Увечері він вийшов із квартири. Надворі було ще тепло, золотий листопад  був вже поруч... 

Він попрямував до будівельного магазину. 

“Потрібні: металеві двері, арматура, інструменти, акумулятори, дроти, стабілізатори, листовий метал...” 

І в його голові вже формувалась карта: 

• Стіни укріпити 

• Вікна забарикадувати 

• Панелі поставити 

• Їжі купити на рік вперед 

• Знайти зброю… 

Коли він повернувся додому з першим набором речей, на нього вже чекала Емілі. 

— Ейден! — її голос, як і завжди, був м’яким, спокійним. — Я стукала п’ять хвилин… ти куди зник? 

Він витримав паузу. Дивився на неї так, ніби вперше. 

— Зайнятий. 
— Ми не бачилися два дні. Що сталося? 

Він мовчав. Раніше він би щось пояснив, потішив, збрехав заради спокою. Але тепер він знав, ким вона стане. 

— Все добре, — сухо відповів він. — У мене свої справи. 

Емілі кліпнула. 

— Ти на мене злишся? 
— Ні. Просто… мені треба час. 

Вона пішла, збита з пантелику, але не ображена. 
Ще ні. 

"Ти будеш мріяти про мене, Емілі." 
"Але коли впаде небо — я не рятуватиму тебе." 

“Це був не просто сон. Це був крик мого розуму: “підготуйся”. І тепер я знаю: в мені щось є. І цього разу я використаю це.” Щоб... 
“Вижити. Помститися.”