Глава 14

2024 рік

Цього дня ворог гатив по позиціях. Спершу накривали «градами», земля здригалася від кожного залпу, потім над головами зловісно зависли дрони. Вони почісували небо, скидаючи смертоносний вантаж.

Та й наші артилеристи не мовчали. Відповідь була гідною: гармати гриміли, і залпи накладалися один на одного, розриваючи нічне небо кривавим світлом. Здавалося, сама земля гуде від цього протистояння.

Та попри пекельний вогонь, життя тривало. Бійців на опорних пунктах треба було міняти — виснажені, вони чекали підкріплення. І зробити це можна було лише вночі, коли сонце сховається й темрява накриє поле бою, приховуючи рухи від ворожих очей.

Ніч була їхнім шансом. Під покровом темряви мала відбутися заміна — ризикована, але неминуча.

Сьогодні на заміну мав прибути Артем Петренко — молодий, відважний боєць. Разом із групою вояків він сів у машину, на кузові якої була встановлена реактивна установка.

Водій, досвідчений і холоднокровний, натиснув на газ. Авто різко вирвалося вперед, колеса підскакували на вирвах, земля сипалася з-під шин. У темряві свистіли кулі, спалахували десь далеко вибухи, але машина не зупинялася.

Швидкість була їхнім порятунком: чим швидше, тим менше шансів стати мішенню. Вояки трималися міцно, готові в будь-яку мить відкрити вогонь у відповідь. Серце калатало у кожного, та очі горіли рішучістю: вони знали, що попереду на них чекають побратими, виснажені довгим боєм.

Ближче під’їхавши до позицій ворога, бійці різко розгорнули реактивну установку й відкрили вогонь. Небо розірвали осліплюючі спалахи, а над полем розкотився грім вибухів. Окупанти заметушилися, почали ховатися в окопах, притискатися до землі, намагаючись уникнути смертоносних снарядів.

Саме цей вогняний шквал і дав шанс. Під прикриттям атаки можна було здійснити заміну: одні вояки відходили з передової, виснажені й чорні від пороху, а їхні місця займали нові сили, готові тримати оборону далі.

Ніч і гуркіт пострілів зливалися в одне, але завдання було виконане — ротація відбулася.

Після заміни бійці повернулися до підрозділу. Втомлені, чорні від пилу й диму, вони знали — перепочинок буде короткий.

Наступного дня ворог знову не припиняв стріляти. Артилерія лупила без упину, а за тим почався їхній наступ — ворог намагався протиснутися у сіру зону. Опорний пункт, де тримав позицію Артем Петренко, опинився зовсім близько до лінії вогню. Для молодого бійця це була небезпечна година.

І раптом — вибух. Земля здригнулася, повітря розірвав страшний гуркіт.

По рації пролунали уривчасті слова Артема:

— Я… поранений! Поранений у ногу!

— Тримайся, Артеме! — відповів командир. — Ми зараз дронами відправимо тобі ліки. Що з ногою?

Кілька секунд мовчання, а потім його здавлений голос:

— Відірвало… п’яту.

Усі, хто чув ці слова, завмерли. Вибух відчинив перед хлопцем двері у нову реальність, де кожна секунда була боротьбою не лише з ворогом, а й за власне життя.

Евакуацію здійснити виявилося неможливо — опорний пункт уже опинився майже в оточенні. Кожен розумів: якщо зараз рвонути туди машиною чи групою, можна втратити не лише одного, а кількох бійців одразу. Це створювало страшне напруження.

Терміново вирішили діяти інакше. На позицію підняли дрон, який пронісся над зруйнованим полем і скинув Артему пакунок із ліками та боєприпасами. По рації він підтвердив, що вантаж отримав.

А весь підрозділ тим часом ламав голову, як витягнути його з того пекла. Варіантів було небагато. Відкрита евакуація — самогубство. Єдиний шанс — відтіснити ворога, засипати його вогнем, атаками, примусити відступити хоча б на кілька сотень метрів.

— Тільки так ми зможемо вирвати Артема, — сказав командир. І всі знали: іншого виходу просто немає.

Артем залишався на зв’язку. Спершу сам собі наклав пов’язку на ногу, випив ліки, які скинув дрон. У його голосі не чулося ані жалю, ані розпачу. Він говорив спокійно, майже буденно.

Трохи відлежавшись, Артем вийшов на рацію:

— Готовий атакувати ворога.

Ніхто не розумів, як у такому стані він ще й стріляє. Але постріли лунали з його боку, і ворог ніс втрати.

Майже п’ять днів Артем тримався на опорному пункті, відрізаний від своїх. Евакуація була неможлива — москалі зімкнули кільце. Та він не здавався. Кожного дня виходив на зв’язок, жартував, а потім знову «мочив» ворога.

— А що мені тут робити? — сміявся крізь біль. — Виб’ю

їх усіх.

П’ять днів тривало це випробування. І лише коли підрозділ нарешті вибив ворога з тієї території, стало можливим дістатися до Артема.

Бачачи відвагу Артема, Макар, командир підрозділу, не витримав. Він сам сів за кермо пікапа Land Rover, узяв із собою одного з вояків і рвонув у бік опорного пункту.

Стояв спекотний день. Сонце зависло над степом, мов розпечена мідна монета, а повітря тремтіло від жару й напруження. Пікап мчав уперед, розкидаючи пил і каміння з-під коліс.