Глава 13

2021 рік

Осінь того року здавалася звичайною, та в повітрі зависла густа тривога, що з кожним днем наростала, мов туман, у якому дедалі важко було дихати. Зовні — жодних змін, життя плинуло у звичному ритмі. Лише новини все частіше повторювали: американські аналітики попереджають — війна, яка почалась на сході 2014 року тепер могла охопити всю Україну, розливаючись бурею над кожним містом і селом.

Більшість не вірила в це, відмахувалися: «Та що за нісенітниця! Вони не підуть на нас». Але з настанням пізньої осені, коли ночі стали довгими й холодними, а небо — важким і сірим, усе частіше в розмовах між людьми звучало запитання:

— Як ти думаєш, це правда? Що дійсно росіяни підуть на Київ?

Та відповіді не мав ніхто.

Друзі Макара допитувалися:

— Ти ж прикордонник, мусиш знати. Скажи, буде повномасштабна війна?

А він мовчав. Бо добре знав: москалям вірити не можна. Він уже бачив на Донбасі, як вони сунули без честі, без принципів, спалюючи все довкола.

У людей не було розуміння, як діяти, якщо справді спалахне війна тут у їхньому місті. Одні говорили:

— Треба купувати продукти, консерви, муку — хай лежать. А раптом їсти не буде чого?

Інші відмахувалися:

— А що ти з тим запасом робитимеш? Якщо бомбити почнуть, то й хліб не йтиме до рота.

У чергах у магазинах, у транспорті, навіть на роботі все частіше починалися однакові розмови: їхати чи залишатися? Але куди їхати? Як кинути роботу, сім’ю, хату? І головне — за які гроші можна втриматися в чужому місті чи країні?

Підприємства ще працювали, зарплати нараховувалися, ніби нічого не відбувається. Люди чіплялися за цю ілюзію буденності, мов за рятівну соломинку. Бо легше було відганяти тривожні думки, ніж визнати: прогнози можуть справдитися.

Якось на передодні святкування нового року Іра пішла до майстра манікюру, намагаючись відволіктись буденними дрібницями. Там вона почула розмову: клієнтка, сидячи поруч, збуджено розповідала:

— Через три дні я їду до Греції. Нас забирає американська фірма, в якій я працюю.

Майстер, не відриваючись від роботи, кинула з усмішкою:

— О, як тобі пощастило! Побачиш світ, поживеш трохи в іншій країні.

Іра лише кивнула, але в серці їй стало важко. Ця новина вже звучала не як чиясь вигадка, а як реальність, що наближалася невідворотно.

Того вечора, повернувшись додому, Іра була задумана. Вона мовчки готувала вечерю, прислухаючись до новин, що йшли з телевізора у сусідній кімнаті. Макар одразу відчув — щось її непокоїть.

— Що трапилось? — запитав він, сідаючи поруч.

Іра зітхнула й нарешті сказала:

— У салоні сьогодні була клієнтка… Вона сказала, що через три дні їде до Греції. Їхня американська компанія вивозить працівників з України. А майстер їй ще й пожартувала: мовляв, пощастило, поживеш за кордоном. Макаре, це ж не випадковість, правда?

Він замовк. У його голові вже давно крутилися подібні думки, але він не хотів озвучувати їх уголос, ніби боявся зробити тривогу реальністю.

— Я бачу ті самі новини, — тихо відповів він. — Американці не стали б просто так здіймати галас. Значить, вони справді знають щось більше.

Іра стиснула руки, в її очах блиснула тривога:

— То виходить, війна може початися? Тут, у Києві, у Житомирі… з нами?

Макар довго дивився у вікно, де мерехтіли новорічні вогники сусідніх будинків.

— Я не знаю, — нарешті промовив він. — Але мушу бути готовим до будь-якого розвитку подій.

В цю мить у хаті стало тихо. Вони обоє розуміли: світ, у якому вони жили досі, дуже скоро змінитися.

Новий рік у Житомирі завжди був для Іри особливим святом — ялинка, мандарини, сміх гостей, дитячий гомін. Але цього разу щось відчувалося інакше. Наче сама атмосфера була пронизана невидимою тривогою.

Вони з Макаром поставили ялинку, прикрасили її іграшками. Діти Тимофій, Мирон та Роксолана бігали по квартирі, розглядали подарунки, сміялися. Здавалося, для них світ залишався все таким же казковим і безпечним.

— Як добре, що вони ще нічого не розуміють, — прошепотіла Іра, коли Макар наливав келихи шампанського. — Хоч їм святково.

Опівночі вони вийшли на балкон. З неба сипав легкий сніг, а десь далеко, над містом, загриміли салюти. Місто святкувало, люди кричали «З Новим роком!», обіймалися. Але для Іри й Макара ті спалахи в небі вже нагадували зовсім інші картини.

— Дивись, ніби вибухи, — мимоволі вирвалося у Іри. Вона одразу прикусила губу.

— Не говори так, — попросив Макар, обійнявши її. — Дай хоч цю ніч провести по-людськи.

Вони стояли поруч, дивлячись на феєрверки. Іра поклала голову йому на плече, а він міцніше притиснув її до себе. Обоє знали: цей Новий рік був іншим. У ньому звучала не тільки надія, а й передчуття бурі.

Якось одного лютневого дня, похмурого й сирого, коли вся земля була вкрита калюжами та багном, Макара покликав до себе командир. Лютий видався безсніжним, сірим, наче навмисне готував усіх до чогось недоброго.