Глава 10

Грудень 1927 року

Ярина сиділа біля вікна, загорнувшись у стару вовняну хустку, і вдивлялася в білу, безмежну далечінь. За вікном вирувала хурделиця — вітер бив у шибки, кружляв сніг, затирав сліди, стирав обриси світу. У хаті було тихо — діти ще спали, притулившись одне до одного, загорнуті в усе тепле, що вдалося зібрати. Повітря в кімнаті було холодне, мов змовчана молитва.

Ярина сиділа нерухомо. В її очах — втома, але й надія.

Вона чекала. Чекала на Савелія.

Він пішов давно. Без нього все стало важким. Хатні клопоти, голодна зима, погляди сусідів, дитячі запитання без відповідей.

І все ж, попри біль, вона вірила.

Вірила, що одного дня він повернеться.

Просто стане на порозі — засніжений, мов з іншого світу, мов з весни. І скаже лише: — Я — тут.

Ярині було важко. Надзвичайно важко. Сільське життя виявилось чужим і різким, як холодна вода з криниці — обпікає одразу, не даючи часу звикнути. Вона не вміла садити город, не знала, як доїти корову, як правильно заготовити сіно, як латати хлів. Кожна дрібниця вимагала зусиль, яких раніше її життя в місті просто не потребувало.

На перших порах їй допомагав старий Остапчук — мовчазний, зморшкуватий, але добрий. Він поважав Микиту Івановича, батька Савелія, ще з давніх часів. І тому, дивлячись, як Ярина змагається з дійсністю, не втручався словами — просто діяв, показував, пояснював, підкладав хмиз, коли вогонь гаснув.

А от інші селяни дивилися на неї з осторогою. Вона здавалася їм пихатою, чужою. Занадто стриманою, мовчазною, навіть гордою. Її київські сукні — хоч уже не нові — все одно вирізняли її на тлі домашніх хусток і грубих спідниць. Її прямі плечі, рівна хода, погляд — усе в ній мовчки нагадувало, що вона не звідси.

Сама Ярина відчувала це щодня. Вона не злилася — вона стискалась всередині, щоби не дати собі зламатися. І лише коли діти міцно засинали під рядниною, вона дозволяла собі кілька хвилин тиші — сісти на ослін, зняти черевики, подивитися у вікно... і згадати Київ. І Савелія.

Ярина не могла змиритися з обставинами, що зламали її звичне життя й закинули в цей холодний край — далеко від Києва, від звичних вулиць, від людей, які говорили так, як вона звикла думати.

Село прийняло її тією мовчазною відчуженістю, з якою земля приймає камінь: терпить, але не приймає до кінця.

Вона ненавиділа те, що змусило її тут опинитися. Ненавиділа більшовицьку владу, що забрала в них місто, дім, книжки, коло друзів, саме відчуття свободи думки. Все, що колись було джерелом її сили, тепер залишилось десь у минулому, закарбоване у пам’яті, мов знімок з іншої епохи.

Їй болісно бракувало книжок. Справжніх, не зачищених цензурою, не про героїв революції, а про сенс життя, про красу, про людське. Ще більше — їй не вистачало розмов. Тих довгих вечорів, коли можна було сперечатися про Шевченка і Чехова, читати уголос Рільке чи Бернарда Шоу, обговорювати, що буде з Європою після війни.

А тут — кури, дрова, буряки, мовчання. І людська недовіра, загорнута в простоту.

Ярина день у день ховала свій спротив у роботі, в турботі про дітей, у щоденних дрібницях. Але її душа лишалась у полоні того Києва, де в бібліотеках пахло старим папером, де дихалося вільно, навіть якщо над головою вже нависали нові прапори.

Вона не ридала. Вона просто жила, але всередині завжди йшла війна — між тим, що є, і тим, що мало б бути.

Спочатку у Ярини ще залишалися дрібні гроші, сховані в подвійній підкладці дорожньої сумки. За них вона могла час від часу купити в селян яйця, крупу, іноді — кусень сала чи глечик молока. Грошей було небагато, але на перших порах цього вистачало. Вона вміла рахувати, звикла жити скромно. Та монети танули, як лід навесні — кожна копійка тягнула за собою тривогу.

Повернутись до Києва було неможливо. І не лише через брак грошей чи дорогу, що з кожним місяцем ставала небезпечнішою. Квартиру на Горовій, де вона ще вчора читала вголос Гете, варила каву для Савелія, гортала журнали — вже віддали. Її дім тепер належав «новим людям» — більшовицьким сім’ям, яких поселили згідно з «рішенням комітету». Про це Ярина дізналася з листа від знайомої, що ще залишалася в Києві. Стриманий лист, без емоцій — бо тепер і листи треба було писати з обережністю.

Але найбільше Ярину зламала не сама втрата дому, а думка, що в Києві її пам’ятають. І не як сусідку, не як актрису, а як доньку “ворога народу”. Її батька, матір… Їх не просто вбили — їх викреслили, стерли з життя, як неправильно написані слова.

Ті, хто вижив із рідні, врятувалися втечею. Хтось добрався до Одеської області, вивіз дітей, документи, світлини, які вдалося прихопити. Ярина знала, що їй треба бути сильною — тепер вона єдина, хто залишився від старого, доброго світу, де ще були голоси її родини, сміх матері, аромат батькового тютюну.

І хоч село було холодним, мовчазним і чужим — іншого вибору не було. Тільки вперед. Тільки через вітер і сніг. Зі спогадами за плечима  і двома дітьми попереду.

Діти потроху підростали. Катруся вже ходила до школи — несміливо, з книжечкою в руках, притиснутою до грудей, мов до серця. Сашко теж став старшеньким, часом допомагав матері носити воду з криниці чи рубати дрова, хоч і був іще зовсім хлопчиком. Вони росли — бліді, мовчазні, з великими очима, в яких жила мудрість не за віком.