Глава 9

Квітень-червень 1927 року

Савелій ледве розплющив очі. Йому здавалося, що повіки важать більше ніж увесь його знеможений тілесний тягар. Він не знав, скільки часу пробув без свідомості — кілька хвилини чи діб. Першим, що він побачив, було тьмяне світло, яке пробивалося крізь вузьку щілину високо під стелею. Зір розпливався, перед очима стояв білий туман, наче все довкола було сховане за тонким серпанком.

Повітря було важке, сире, з присмаком іржі та вогкості. Савелій спробував поворухнутися — тіло відгукнулося різким болем у плечах і ребрах.

У голові зринали уривки останніх спогадів — крик, удар, темрява… Потім нічого. Тепер же він був тут, сам, і єдине, що було певним — це холод, біль і невідомість, яка з кожною хвилиною стискала груди все сильніше.

У душі тліла крихітна надія, що це лише сон. Зараз він прокинеться, і все, що сталося з ним за останні тижні, виявиться тільки злим маренням, яке розвіється разом із першими променями ранку. Ось-ось він розплющить очі і замість темної вогкої камери побачить знайому стелю своєї квартири на Горовій. Відчує тепло ковдри, запах свіжозавареної кави з кухні… і поряд, зовсім близько, буде вона — Ярина. Його кохана, з її тихим диханням уві сні, з темним волоссям, розсипаним по подушці.

Та солодка мрія почала танути, мов ранковий туман. Від-

чуття поверталися одне за одним — спершу холод сирої підлоги, а з ними — біль. Він пронизував усе тіло: глухий, тягучий, пульсуючий. Найсильніше пекли потилиця та обличчя, наче кожна кісточка, кожен м’яз пам’ятав удари.

Але ще сильніше боліла душа — за себе, за своїх близьких, за те життя, яке вирвали з його рук одним грубим рухом. Пам’ять, мов неохочий свідок, почала повертати образи останніх тижнів.

Він згадав той ранок. Двері його квартири на Горовій розчинилися від грубого удару, і в кімнату ввійшли люди у військовій формі. Погляди холодні, рухи відточені. Вони не кричали — просто діяли швидко й безжально. Йому навіть не дали зібрати речі.

За короткий час Савелій уже стояв у темному коридорі будівлі НКВС на Липській. Там, сухим і рівним голосом, йому оголосили: він заарештований за підозрою у співпраці з німецькою розвідкою.

Слова ці, тоді ще незбагненні, впали, наче камінь, у глибину його свідомості. І тепер, у холодній камері, вони боліли не менше ніж синці на тілі.

«Яка нісенітниця…» — думав він спочатку. — «Яка розвідка? Де я, а де німецька розвідка?»

Але дуже швидко з’ясувалося, що все не так просто.

Спочатку його просто завели в камеру, де він провів кілька годин, чекаючи на допит. Камера була тісна й задушлива, там перебувало більше десятка людей. Усі — підозрювані в антирадянській діяльності. Серед них були різні: викладачі, військові, робітники заводів, але переважно — інтелігенція Києва.

Вони ще намагалися триматися гідно, хтось тихо жартував, хтось стиха розповідав, за що потрапив сюди. Майже всі щиро вірили, що це якась прикра помилка. «Мудрі» органи розберуться, визнають безпідставність звинувачень, і їх, із вибаченнями, відпустять додому до родин… Боже, як вони помилялися.

Коли настала його черга, допит відбувався вже під вечір. За вікном майже стемніло, і світло лампи різко сліпило очі. За столом сидів слідчий із холодним поглядом, і в повітрі відчувалося та тягуче напруження, яке ніколи не обіцяє нічого доброго.

Перший допит відбувався у напівпідвальному приміщенні з вузькими віконцями під самою стелею. На вікнах — важкі грати, а поверх них висіли бруднуваті короткі штори, що ледь прикривали світло ззовні.

Посеред кімнати стояв стіл, укритий зеленим сукном. На столі — єдине джерело світла: настільна лампа з металевим абажуром. Її промінь падав лише на папери перед офіцером, який мав вести допит. Решта кімнати потопала в легкому сутінку, ніби в ньому навмисно ховали все зайве.

Перед столом залізний стілець, важкий, із подряпаними ніжками й брудним сидінням, на якому колись, можливо, лежала мастика чи стара фарба.

Стіни мали облуплений вигляд. Але найгіршим було навіть не це. Повітря в кімнаті було густим, душним, із важким, невизначеним запахом, який наче тиснув на свідомість. Він не був схожий на звичайний неприємний сморід — радше на щось, що повільно проникає в голову й викликає дивний, липкий неспокій.

У камері, де він чекав допиту разом з іншими арештантами, повітря теж не було свіжим, але тут воно було особливим, наче отруйним.

Його привели двоє конвойних у формі, з пістолетами в кобурах. Зняли наручники, коротко наказали:

— Сідай.

Він опустився на важкий стілець, а конвоїри лишилися стояти за його спиною, нерухомі й мовчазні, наче тіні.

За кілька хвилин у приміщення тихо, але впевнено ввійшов слідчий із товстою папкою під пахвою. Поклав її на стіл, акуратно розкрив і, не піднімаючи очей, сказав:

— Слідчий Арсеньєв Григорій Самійлович.

Потім підняв погляд і, уважно вдивляючись у його обличчя, запитав:

— Як почувається арештований Савелій Примаченко?

— Нормально, — коротко відповів Савелій і замовк, чекаючи на подальші слова.

Вже з перших фраз він уловив у голосі слідчого своєрідний акцент. Це був говір, з характерними інтонаціями корінного росіянина, ймовірно, з центральних губерній. Савелій чув таку вимову раніше, і вона завжди викликала в нього настороженість.