Глава 8

2007 рік...

І ось настав довгоочікуваний випуск у Житомирському військовому університеті. Макар прокинувся того ранку з дивним відчуттям, ніби світ став трішки ширшим, а повітря легшим. Нарешті. Попереду  новий етап життя, позаду  роки навчання, тренувань, муштри і викликів, які гартували його волю та характер.

У казармах ще звечора панував особливий настрій. Курсанти були збуджені й трохи ностальгійні, кожен згадував свій перший день, перше стройове навчання, перший наряд. Підготовка до випуску була тривалою і напруженою: державні іспити, заліки, репетиції урочистостей. Але все це проходило з піднесенням. Випуск — це визначний день у житті кожного офіцера.

Серед курсантів існувало чимало традицій, яких усі дотримувалися з повагою і теплотою. Кожен випуск додавав щось своє, але були речі незмінні, майже святі. На плацу університету стояв старенький винищувач, символ мужності й польоту. І щороку випускники змінювали на ньому цифри — наносили фарбою свій номер випуску. Це була ніби печатка часу: ми були тут, ми стали офіцерами.

Серед жартівливих, але щиро дотримуваних традицій була одна зовсім несподівана, дарувати старі телевізори, які роками стояли у навчальних приміщеннях курсу, випадковим перехожим у місті. Це було їхнє символічне прощання з побутом курсантського життя, сповненого імпровізованих переглядів фільмів, шумних вечорів і довгих ночей перед іспитами. Люди, що отримували такий подарунок, довго ще згадували хлопців у формі, які з усмішкою вручали «пам’ять про курс».

Напередодні випуску Макар з друзями замовив особливі таксі усі одного кольору, білого. Після урочистої частини вже в погонах і з дипломами в руках, курсанти вишикувалися в колону й почали святковий автопробіг вулицями Житомира. Відкриті вікна, пісні, вигуки «Ура!» — місто знало: сьогодні знову народилися нові офіцери. Жителі усміхалися, махали руками, фотографували. Хтось аплодував, хтось вигукував: Служіть гідно! — і це була найщиріша підтримка.

А ввечері  свято тривало в найкращих ресторанах міста. Танці, сміх, тости, обійми. Плакали викладачі й командири, раділи батьки, а молоді офіцери вперше відчували: попереду справжнє життя, а цей вечір останній безтурботний спогад курсантства.

На світанку, коли небо починало світлішати, і повітря ставало прозорішим, як спогад, кілька друзів, серед яких був і Макар, рушили до парку Гагаріна. Там, біля пам’ятника Пушкіну, вони здійснили ще одну курсантську традицію, накинули на постамент старий офіцерський кітель. Символ нової епохи. Символ того, що навіть камінь здатен відчути силу моменту.

Це був день, що залишився в серці назавжди. День, коли юність стала спогадом, а життя  реальністю з погонами на плечах і вірою в те, що попереду служба, честь і любов.

******

Ще за пів року до випуску Макар багато розмірковував, який рід військ обрати. Йому хотілося не просто відслужити, а знайти справу, яка відповідатиме його духу, характеру, уявленню про справжню службу. Варіантів було чимало, але жоден не зачіпав за живе  поки одного дня його раптово не осяяло:

«Я хочу бути прикордонником.»

Ця думка з’явилася раптово, але була настільки ясною й сильною, що в нього ніби все стало на свої місця. Він уявив собі цю службу як щось сповнене пригод, відповідальності та несподіванок. Прикордонник — це той, хто стоїть на першій лінії оборони, хто першим бачить небезпеку, хто має бути пильним, хоробрим і відданим. Макар відчув: це його шлях.

Того ж вечора він поділився своїм рішенням із другом.

— Дімо, я вирішив. Піду в прикордонні війська, — сказав він з поглядом, сповненим впевненості.

Діма підняв брови, здивовано глянув на нього:

— Серйозно? А я думав, ти в інженерні підеш — у тебе ж батько техніку поважає.

— Поважає, — усміхнувся Макар. — Але це не моє. Мені треба щось інше. Щось живе, де є рух, де не знаєш, що буде завтра. Прикордонники — вони ж перші, хто зустрічає загрозу.

Не в окопах сидять, а вартують країну щодня.

Діма замислився, на мить притих:

— Ну, звучить круто… але й небезпечно. Це ж не просто патрулювати — це ж постійне напруження, зона ризику.

— Саме тому й хочу, — серйозно відповів Макар. — Я не хочу просто перебувати на службі. Хочу мати значення. Вартувати країну — це не просто слова для мене.

Діма кивнув:

— Знаєш, Макаре, щось у твоїх словах є. Аж захотілося самому подумати серйозніше. Ти впевнений?

— Так, — сказав Макар, дивлячись прямо в очі другу. — Вперше за довгий час — повністю впевнений.

— Ну що ж, — усміхнувся Діма, — тоді буду першим, хто привітає тебе, пане прикордоннику.

— А я тебе зустрічатиму на кордоні — тільки документи не забудь! — засміявся Макар.

Дійсно, після випуску мрія Макара здійснилася — його розподілили до прикордонних військ.

— Їдеш на Волинь, — сказав командир Ковбасюк, переглядаючи списки. — Кордон, пункт “Яготин”.

Макар уважно слухав, намагаючись приховати хвилювання. Він очікував усього — схід, південь, навіть Київщину — але Волинь стала несподіванкою.