Глава 7

Квітень 1926 року

Весна того року прийшла до Києва пізно й несміливо. Земля ще була холодною, а над дахами зависав пронизливий вітер. Але вже пахло талою водою, мокрим листям і чимось новим  таким, що пробивалося крізь втому міста, крізь злидні й мовчазний страх.

Саме тоді, в один із перших по-справжньому теплих днів, Ярина народила.

Пологи прийняли вдома. У лікарню йти боялися там панував безлад, бракувало ліків, і ніхто не давав жодної гарантії. Сусідка, стара повитуха, погодилася допомогти. Вона прийшла з вузликом полотен, свічкою, святою водою й суворим, зморшкуватим обличчям, яке знало, що таке життя й смерть.

Савелій ходив кімнатою колами, стискав кулаки, раз по раз заглядав у двері й знову відходив. Катруся спала в кутку, загорнута в ковдру, ніби відчувала, що щось важливе от-от станеться.

І воно сталося.

Коли почувся перший крик, дзвінкий, сильний, чоловічий, Савелій завмер. Повитуха вийшла з кімнати, витираючи руки:

— Син. Сильний. Пальці довгі — буде ремісник або музика.

Ярина лежала бліда, але щаслива. Малюк спав у неї на грудях, схожий радше на рожевий згорточок, ніж на людину.

Але вже тоді Савелій побачив у ньому щось від себе: форму підборіддя, вигин брів. І в душі його щось защеміло — світле, нестерпне, глибоке.

— Сашко, — прошепотіла Ярина, — назвемо його Сашком.

Вона тоді подумала про Сашка й Марту, тих, що поїхали, зникли, лишились у серці назавжди. І водночас про те, що ім’я має бути просте, тепле, наше.

Так з’явився Сашко. У той самий час, коли країна обростала новими законами, звітами, комісарами. Але вдома, в тій маленькій квартирі на Горовиця, народилося, щось більше, ніж просто дитина.

Спочатку це було непомітно. У перші місяці після народження Сашка Савелій усе ще працював інструктором у військовій частині не надто високо, не надто гучно. Він уникав уваги, не говорив зайвого, не сперечався. Просто виконував свою роботу: вчив молодих бійців маршувати, стріляти, нести дисципліну.

Але вже в наказах з’явилися нові формулювання: «перевірка соціального походження», «неблагонадійні елементи», «вислови, що суперечать лінії партії». І Савелій опинився у зоні уваги.

Спершу його просто перестали запрошувати на загальні збори. Потім відсторонили від викладання політичної частини, мовляв, не має достатньої «ідеологічної свідомості». У розмовах з’явилися напівнатяки:

— Савелій Микитович, вам би краще більше мовчати… Ви ж знаєте, ми за вами слідкуємо не через особисту цікавість.

Така тепер політика.

Інший раз у роздягальні хтось кинув з викривленою посмішкою:

— Батько — буржуй, сам царський випускник… А працює серед пролетаріату. Хитро влаштувався.

А потім почались анонімні доноси.

— Має контакти з колишніми, — писали в папірцях без підпису.

— Виявляє неприязнь до радянської влади.

— Зберігає фото в царській формі.

— Дружина грає в театрі без дозволу профспілки.

Савелія кілька разів викликали в особливий відділ частини. Не били, не арештовували. Просто сиділи в кабінеті з вікнами, заклеєними папером, і питали тихо, але холодно:

— Ви що думаєте про Леніна?

— Як ставитесь до реквізиції заводів?

— Чи жалкуєте, що служили в УНР?

Він відповідав обережно. Але вони слухали не слова, а інтонацію.

У грудні 1926 році його остаточно усунули з посади. Формально, за станом здоров’я. Неофіційно, за «сумнівне минуле» і «відсутність класової свідомості».

Зарплату припинили виплачувати. Картку на пайок не продовжили.

Удома Савелій мовчав. Ярині не казав, як усе насправді. Казав, що «тимчасова пауза», що «перевірка документів затягнулась». Але все частіше сидів біля вікна, з похмурим поглядом, і гладив по голові Катрусю, яка підходила з лялькою.

— Тату, ти більше не солдат?

— Я завжди тато, доню. Це найголовніше.

Київ, пізній вечір, 1927 рік

У квартирі на вулиці Горовиця панувала тиша. За вікнами падала сира, рання темрява, десь у дворі рипнули хвіртка й зашелестіло сухе листя. Савелій стояв біля плити, обережно наливаючи чай у дві старі порцелянові чашки. Потім сів за стіл навпроти Ярини. Вона вже все зрозуміла з його обличчя — надто зосереджене, надто спокійне, як у людини, що ухвалила щось важке.

Він мовчав кілька хвилин, а потім заговорив, тихо, але твердо:

— Ярино… послухай. Мені треба тобі дещо сказати.

— Що таке? — вона відклала ложку, завмерла.

— Мене можуть забрати. Може — завтра, може — через тиждень. Але відчуваю: близько.

Вона мовчки дивилася на нього. Лише очі стали ще більші, ще тривожніші.

— На мене почали писати доноси. Я не знаю, хто. Пишуть, що я був «буржуазним офіцером», що «вороже ставлюсь до радянської влади». Це тепер звучить як вирок. Якщо заберуть не чекай нічого. Дій одразу.