Глава 6

1920 рік

Місто було втомлене  від зміни влади, від голоду, від невпевненості в завтрашньому дні. За останні три роки Київ пережив цілу вервечку змін: у 1918–1919 роках тут побували й Центральна Рада, і німці, і гетьман Павло Скоропадський, і війська Директорії, і більшовики, і денікінці… І кожна влада змінювала не лише прапори, а й власне обличчя міста.

Зима того січневого дня була тиха, суха і крижана. Сніг на вулицях лежав твердим настом, скрипів під ногами, а мороз різав щоки, немов бритва. Вікна були заледенілими зсередини, і навіть у кімнаті біля печі дихалося білою парою.

У квартирі на вулиці Горовиця було незвично людно. Ярина сиділа на ліжку, тримаючи маленьку донечку, загорнуту в біле простирадло, що пахло ромашкою й ладаном. Дитина спала, тихо посвистуючи носиком, і здавалося у цілому світі є тільки вона.

Це був день хрестин. Не урочистий, як колись, без дзвонів, без натовпу, без відкритих дверей храму. Тепер усе було тихо. Обережно. Майже таємно.

Священика, літнього отця Юрія, привели пізно ввечері, через чорний хід, загорнутого в сіряк і з іконкою, схованою в торбі. Він давно вже не правив відкрито. Церква, де він служив на Подолі, була закрита «на ремонт», а сам він жив у чужому підвалі й пересувався містом тільки вночі.

У кімнаті погасили світло, залишили лише одну лампу під іконою. Присутні — найближча родина, Сашко, Марта, одна сусідка стояли в тиші, мов під час обряду посвячення.

Отець Юрій читав пошепки. Вода, освячена заздалегідь, була в простій мисці. Коли він вмочив руку в неї й торкнувся голівки дитини, всі затамували подих. Катруся здригнулася й тихенько заплакала, перший її крик у молитві.

— Раба Божа Катерина, — промовив священик, хрестячи її, — на спасіння душі, на світло серед темряви.

Савелій стояв поруч, тримаючи руку Ярини. Їхні погляди зустрілись, і в очах обох блищали сльози. Це був акт віри, віри в життя, у Бога, в те, що навіть попри війну, зміну влади, страх народжується нове. Чисте. Захищене.

Після обряду всі мовчки перехрестилися. У кімнаті стояла тиша — ніби щось велике й невидиме пройшло крізь неї.

За вікном Київ був темний, мовчазний, але в кожного, хто був того вечора у цій кімнаті, в серці запалало світло. Бо тепер у місті стало на одну охрещену душу більше. І на одну надію.

У червні 1920 року місто затамувало подих.

Вже кілька днів на вулицях було тривожно тихо, як перед бурею. У крамницях — порожні полиці, на базарах — метушня й пошепки. Люди скуповували сіль, крупи, гас. Газети мовчали, або писали те, чого не було. Але всі знали  фронт наближається. І знову невідомість.

Савелій стояв біля вікна квартири на вулиці Горовиця. За склом було наче звичайне життя: хлопчаки ганяли м’яча, стара жінка несла відро з водою, у вікнах сусідів тремтіло світло гасових ламп. Але в повітрі  згущена тиша. Тиша, з якої ось-ось вирвуться постріли.

І вони вирвалися.

У ніч на 12 червня Київ здригнувся. Червоні частини, перегрупувавшись після контрнаступу, увійшли в місто зі сходу.

Польські й українські війська відступали, вперто, але без надії. Вибухи лунали на Лук’янівці, кулемети строчили в районі вокзалу, десь на Подолі спалахнула пожежа.

На ранок червоні вже були в центрі. Над містом знову замайоріли серпи й молоти. Люди визирали з вікон, мовчки дивилися на нову владу, четверту за останні два роки. Хтось зустрічав червоноармійців з квітами, хтось ховав родичів-офіцерів, хтось молився. Переважна більшість мовчала.

На Хрещатику з’явились червоні плакати: «Геть буржуазію!», «Влада Радам!» Містом прокотилися арешти. Багато офіцерів і службовців УНР зникли в підвалах ЧК. У Троїцькому народному будинку скасували репертуар, перевірили списки трупи. Театр тепер мав служити революції.

Савелій повернувся додому мовчки, як той, хто бачив надто багато, аби ще щось говорити.  Вираз обличчя не видавав думок, лише зморшки навколо очей, яких раніше не було, і тінь у погляді. Він зняв кашкета, повісив його на цвях біля дверей і сів на край ліжка. У кімнаті було тихо, тільки за вікном дзвеніло вечірнє повітря, наповнене незрозумілою тривогою.

Ярина з дитиною на руках дивилась на нього і вже все знала. Слова були зайвими. Вона притисла Катрусю до грудей, ніби захищаючи її не від холоду, а від історії.

Більшовики знову були в місті. Але цього разу  не збирались відступати швидко. Їхній прапор майорів над установами, на стінах з’явилися портрети Леніна, імена вулиць змінювалися, чиновники зникали, церкви зачинялися. Прийшли нові комісари — з пістолетами й списками. Усі, хто служив у війську УНР або мав стосунок до попередньої влади, були під загрозою.

Савелій служив офіцером. У Києві це було смертним вироком.

— Нам треба тікати, — сказав він тихо. — Польща. Там ще є свої. Можна добратись через Кам’янець. Там фронт тримається. Я знайду спосіб.

Ярина мовчала. Потім повільно сіла навпроти.

— Саво, тут мій дім, — сказала вона. — Тут усе моє. Моя сцена, мої стіни, мій Київ. Я не можу отак покинути все, як листок на вітру.

Вона дивилась йому в очі: не як дівчина, а як жінка, мати, що не хоче втратити ні коріння, ні надію.