Глава 5

1918 рік……

Зима того року була незвично тиха й водночас тривожна. Над Києвом нависли важкі хмари, ніби місто завмерло в передчутті лиха. Холод пронизував до кісток, але найстрашніше було не в морозі, у людях.

Після жовтневого перевороту в Петрограді російська революція котилась на південь, несучи за собою безжальний вогонь класової помсти. Україна, проголосивши незалежність 22 січня 1918 року, опинилась віч-на-віч із навалою, не лише збройною, а й ідеологічною.

На початку лютого до Києва наблизилися більшовицькі загони під командуванням Михайла Муравйова. Їхній шлях уже позначили вогонь Харкова, залита кров’ю Полтава, розгромлений Кременчук. І ось — Київ.

9 лютого 1918 року місто впало. Не від сили, а від безвиході. Захоплення столиці стало сигналом для кривавої вакханалії: розстріли, погроми, грабежі. За кілька днів тисячі життів зникли, мов вирвані сторінки з книги. Гинули офіцери, юнкери, чиновники, священики, вчителі, поети. Гинули не за вину, а за приналежність до класу, ідеї, слова.

Найчорніша сторінка тих днів — Звіринецька трагедія.

Звіринець, тиха й зелена околиця над Дніпром, де колись дзвонив монастирський передзвін і пахло садом, перетворилася на пекло. Після захоплення міста сюди зганяли людей — офіцерів, юнкерів, гімназистів, чиновників, звичайних киян, які виявились «не з тих». Їх утримували в підвалах, сараях, монастирських приміщеннях. Без їжі, без тепла. Їх допитували, знущались, глумились.

Виводили невеликими групами. Хтось ішов мовчки, хтось молився. Деякі співали гімн. Їх розстрілювали біля стін, у ярах, за монастирськими мурами, біля печер. Декого рубали шаблями. Юнкерів, зовсім юних, ще підлітків били прикладами, роздягали на морозі. Їх убивали як символів іншого світу, світу честі, форми, книги, молитви.

Жінки, що намагались урятувати рідних, гинули разом із ними. А ті, хто лишився носили у серці крик, якого вже ніхто не почув.

Київ задихався від снігу й страху. Повітря на Звіринці було не просто зимове, воно било в обличчя, мовби попереджало: «Не ходи туди». Але туди вели людей.

Ярина йшла уздовж старої стіни монастиря, де раніше гуділи дзвони, а тепер мовчання. Ще вчора тут було життя: тихі вулички, садиби, голоси з вікон. Тепер лише тіні й шурхіт валянків по замерзлому ґрунту. Поруч ішов Петро, її знайомий, що жив від неї неподалік, зібганий, наче від вітру, хоча вітер вщух, то був страх.

— Кажуть, там... людей, — прошепотів Петро, не докінчивши.

Не треба було й казати. У повітрі завис дух паленого дерева, диму, крові. У яру, за монастирем, було тихо. Страшно тихо. А потім — гуркіт. Постріли. Один, другий, п’ять. Ярина зупинилась. У грудях щось обірвалося. Вона не бачила, хто стріляв, але уявляла і цього було достатньо.

Юнкери. Курсанти. Хлопці, яким і двадцяти не було. Їх зганяли по місту, мовби дичину. Одяг з них зривали, руки зв’язували, били прикладами. Перед розстрілом питали: «За кого стояв?»

«За Україну», — відповідав один, і куля в серце.

«Я просто курсантом був», — казав другий, і куля — в потилицю.

«Мама чекає мене вдома...» — шепотів третій, і падала тиша.

Їх вбивали не як ворогів. Їх вбивали як попередження. Щоб місто мовчало. Щоб ніхто не посмів більше думати інакше, мріяти про волю, співати «Ще не вмерла...».

За монастирським муром уже лежали тіла, хтось із розплющеними очима, мовби здивований до останнього подиху, хтось, обличчям у сніг, безмовний і покірний. Подекуди ще смикалось тіло — дихали, жили, тримались, але... їх добивали. Без поспіху. Без жалю.

Ярина стояла за старим деревом, сховавшись у тіні, що здавалась безпечнішою, ніж світло. Її руки були холодними, а дихання, майже нечутним. Вона вдивлялась у далечінь, наче могла силою погляду змінити неминуче, наче могла зупинити смерть, що повільно і впевнено проходила крізь людей, мов косар серед пшеничного поля.

— Де ти… — подумки шепотіла вона, її очі бігали від обличчя до обличчя, лякалися знайомих рис, прагнули не знайти. Їй було неймовірно страшно, але ще гіршим був страх не знати.

Вона мусила переконатись. Побачити. Пересвідчитись, що тут його нема. Що її Савелій живий.

Хтось із боку гукнув, вона здригнулась. Серце вдарило так сильно, що на мить заглушило всі звуки довкола. І знов тиша. Лише вітер колихав віття, і сніг хрумтів під чиїмись чоботами. Але Савелія серед них не було.

Вона все ще трималася. Все ще стояла. Все ще шукала. Бо поки не побачила його тіла — він був живий. І жила вона.

Цю трагедію не увінчали меморіали. Вона довго жила в пам’яті старих людей, як шепіт, як сни. Як чорна пляма на білій сторінці міста, яке вміло прощати, але ніколи не забувало.

Після розправи  ще й вибух. Київ не встиг оговтатися від терору, як над Звіринцем здійнялося полум’я. Скали, обриви й монастирські печери здригнулись: вибухнули склади боєприпасів.

Склад був розташований у глибоких штольнях Звіринецького монастиря ще з царських часів там зберігали патрони, снаряди, гвинтівки. У роки війни  спершу світової, потім громадянської — ці запаси стали надбанням кожного, хто приходив зі зброєю. Спершу — царське військо, потім — більшовики Муравйова. Кожен зберігав, привласнював, вивозив і ніхто не дбав про безпеку.