Глава 4

1998 рік……

Літній день, майже полудень. Макар стояв босоніж на порозі свого будинку, щойно прокинувшись. У дворі панувала тиша, яку лише зрідка порушував спів птахів і легкий шелест листя. Вдома нікого не було: мама працювала на підприємстві електромереж, а старші брат і сестра жили в Житомирі.

Макар потягнувся, солодко позіхаючи. Попереду на нього чекало багато справ. Треба було швиденько поснідати й братися до роботи, бо вчора він нарешті придбав мрію свого дитинства — старенький мотоцикл. Заплатив за нього всього 200 гривень, і хоч той давно вже не їздив, у хлопця не було й тіні сумніву: оживить!

Зайшовши до хати, він одразу відчув знайомий домашній аромат. На столі стояла літрова банка козиного молока — ще теп лого, щойно видоєного. Поряд під чистеньким рушничком — стопка рум’яних, духмяних млинців.

Макар сів за стіл і з усмішкою подумав: оце саме те, що я хотів. Він налив собі склянку молока, відкусив млинець і заплющив очі від задоволення. Це був його улюблений сніданок — простий, але такий смачний, такий рідний. У цей момент світ здавався безтурботним і добрим, а попереду була тільки радість відкриттів і мотора, і життя.

У свої 14 років Макар уже почувався дорослим. Не тому, що йому так здавалося, а тому, що він по-справжньому вірив: розуміє життя краще ніж багато хто зі старших. А тепер, коли у дворі стояв справжній мотоцикл, хай і старий, він був переконаний: це не примха — це необхідність. Бо кожен чоловік повинен мати свій транспорт. Так думав Макар, і в цій думці не було жодного сумнівів.

Швидко поснідавши, він схопив ключі, вискочив з хати й побіг до гаража. У повітрі стояв запах пильної спеки й металу. Серце билося з прискоренням: сьогодні — великий день.

Через кілька годин до нього мали прийти його найкращі друзі — Паша і Толік. Вони з самого вечора не могли дочекатися: поглянути зблизька, полізти в мотор, і  якщо пощастить завести цього старого «залізного коня», як вони його вже встигли назвати. Кляча, клячею, а їздити має.

Макар відкрив гаражні двері. Там темнів знайомий силует. Він підійшов ближче – мотоцикл, мов старий боєць, гордо постав перед ним, злегка припалений пилом часу, але сповнений надії на нове життя.

Макар увімкнув старий магнітофон, який стояв у кутку гаража. У динаміках загула важка рокова музика — гітара, барабани, глибокий ритм, який ніби задавав темп усьому, що мало статися сьогодні. Гучні акорди рознеслись по гаражу, вилетіли у відчинені двері й розкотились по всьому подвір’ю, ніби сповіщаючи світ: тут народжується щось важливе.

Робота закипіла.

У гаражі було багато інструментів — батько любив час від часу порпатись у своїх Жигулях і Макар завжди спостерігав за ним з цікавістю. Тепер ці ключі, викрутки й домкрати належали йому, бодай на один день. Він почувався справжнім механіком.

Макар уважно оглядав мотоцикл. Залізні поверхні вкриті шаром пилу, гума на колесах потріскалась, а деякі деталі були просто відсутні. Але в цьому був виклик, і в цьому був кайф. Він відкрутив бак, заглянув у нього — порожньо. Розібрав карбюратор — забитий брудом. Перевірив свічки — стерті, майже мертві. Все це треба було або чистити, або міняти.

І він був готовий. Бо для нього це вже був не просто мотоцикл. Це був початок  чогось свого, справжнього, дорослого.

Вже за годину на подвір’ї з’явилися Паша й Толік — найкращі друзі Макара, вірні соратники в усіх хлоп’ячих пригодах. Паша одразу похвалився, що дістав трохи бензину.

— Ну що, майстри, запускаємо проект «Залізна кляча»? — засміявся Паша, роздивляючись мотоцикл.

— Та це не кляча, а майбутній орел! — серйозно відповів Макар.

І робота закрутилась із новою силою. Хлопці працювали безперестанку, весь день. Обличчя в мастилі, руки — чорні від бруду, одяг — геть зіпсований. Але вони були щасливі. У кожному болті, кожній прокладці, кожному глухому клацанні ключа було щось чарівне, щось таке, що дорослі давно втратили.

Під вечір, коли сонце вже почало хилитися за дах хати, вони знову спробували завести мотоцикл. Один ривок — тиша. Другий — тиша. Але на третій мотоцикл здригнувся, хрипко кашлянув, і… ожив. Рух заповнив повітря, мотор загув, дим піднявся вгору, і хлопці закричали  одночасно, голосно, від душі.

Це була їхня перемога.

Макар стояв, усміхаючись, з рук стікав бруд, серце гупало десь у грудях, а в голові крутилася лише одна думка: коли все доробимо — поїду. Обов’язково поїду в сусіднє село. Побачу її…

Однокласниця з глибокими очима, тихою усмішкою і світло русявим волоссям. Вона навіть не підозрювала, що хлопець, який іноді мовчки зиркав на неї з останньої парти, зробив перший крок до своєї мрії: не лише відремонтував мотоцикл, а й зібрався приїхати до неї, як справжній герой.

І він це зробив.

Наступного вечора, коли сонце вже повільно хилилось до обрію, Макар одягнув свій улюблений светр, поправив зачіску перед дзеркалом у гаражі, сів на свого «залізного звіра» — і рвонув. Двигун ревів, серце калатало, дорога летіла під колесами. Він знав, що зараз усе зміниться.

Гуркіт мотоцикла розрізав тишу сільської вулиці. Олена саме вийшла у двір і завмерла. Вона виглянула на дорогу й побачила, як Макар стрімко наближається, а вітер розвіває йому волосся.