Глава 1

2024 рік

Спекотний літній день розгорався на повну. Сонце зависло в самісінькому зеніті, мов гаряча монета, яку кинули на розпечене небо. Повітря тремтіло від спеки — стовпчик термометра дійшов до 27 за Цельсієм. Пікап Land Rover з ревом долав яри Чугуївщини, здіймаючи за собою хмару пилу. Харківщина мовчки спостерігала, як залізний звір поспішає — часу на вагання не було.

Це був маршрут, яким не проїжджають двічі. Тут не можна зупинятися. Тут не пробачають помилок. За пагорбами міг чатувати ворог — ті самі, кляті москалі, що ніколи не сплять.

Виживання залежало від одного того, хто тримає кермо.

Вправний водій — половина успіху. А іноді і все життя.

Усередині пікапа, окрім водія, сиділи ще троє військових. Вони знали, на що йдуть. Ризик був частиною їхнього дня звичним, як дим від цигарки чи скрегіт амуніції. Але це були не звичайні солдати. Це були офіцери. Хлопці, які звикли дивитися в очі небезпеці й жартувати з нею, мов зі старою знайомою.

Сміх лунав у салоні, гучний, щирий, майже викличний, як відповідь страху. Один із них — підполковник Макар Анатолійович. Саме він очолював підрозділ, що розташувався неподалік від Вовчанська.

Йому було близько сорока. Голова — чисто поголена, обличчя загартоване, мов камінь, що витримав зливу і полум’я. Середнього зросту, з ясними світло-карими очима, в яких жеврів досвід, не той, що в книжках, а той, що здобувається на межі життя і смерті.

У його погляді — тиша і впевненість. А в усмішці — спокій людини, яка вже бачила війну справжню, оголену, без прикрас.

Раптом водій насторожився. У небі з’явився знайомий гуркіт — наростаючий, пронизливий, холодний. Це не сплутаєш ні з чим. Вороже дронове жало вже наближалося до пікапа. У наступну мить кілька «пташок» пішли в атаку  з гудінням, схожим на скажений рій ос, вони прямували просто на них.

Але Макар не розгубився. Такі ситуації йому вже траплялися. Не раз. І він знав: діяти треба миттєво. Без паніки. Без сумнівів.

— Вистрибуємо! До землі! Ховатись! — загримів його басистий голос, наче грім серед степу.

Пікап ще мчав, коли дверцята розчахнулися, і один за одним військові почали падати на бік дороги, притискаючись до землі, як до матері.

Макар знав: земля рятує. Вона вже не раз ховала його від смерті. Це була рідна земля — та, яку він любив понад усе. Вона приймала удари і дарувала шанс на життя. І зараз він довірився їй знову.

Усі, як один, залишили пікап — без вагань, без питань. Вони знали: коли звучить голос командира в критичну мить, треба діяти миттєво. Бо саме він — той, хто зберігає ясність, коли все навколо палає. Саме йому довіряють життя.

За кілька секунд пікап перетворився на мішень. Гуркіт вибухів, шквал уламків — вороги розстріляли машину з дронів без жалю. Земля здригнулася, а хлопці ще сильніше притислися до неї, наче хотіли злитися з нею, стати невидимими.

Згодом вдалося помітити невелике заглиблення неподалік,  схоже на висохле русло чи воронку. Вони швидко перескочили туди, ховаючись, приглушуючи подих. Тепер у них не було транспорту. Шлях до місця призначення став складнішим і небезпечнішим.

Макар мовчки подивився в небо, де дрони все ще кружляли, мов хижаки, що шукають здобич. Очі його звузилися — рішення визрівало в тиші.

— Чекаємо темряви, — тихо сказав він. — Інакше — це кінець.

Дрони не вгамовувались. Але ніч ще мала прийти —  разом із шансом.