Різні віри, істина одна.

Колись говорили із лісом й рікою,
І дихання чули живої землі.
Бо світ був живий, все пов'язане в ньому,
А ми його діти, а не боржники.

Потім прийшло слово з світу чужого,
Рівне як меч і тверде як закон.
Світ розділили на біле і темне,
А серце на гріх і сповна заборон.

Бог їхній піднявся далеко за хмари,
Схилилась природа та стала німа.
Людину навчили що батько у небі,
Забувши що мати земля.

Тіло назвали слабким, грішним, тлінним,
А душу - в'язнем між плотських кайдан.
І там де колись була сила і радість,
Живуть тепер сором й тягар.

Раніше була смерть лише переходом,
Немов захід сонця за обрій води.
Тепер вона вирок, журба і тривога,
Страх не відпускає живих.

Був світ ніби коло - зерно і насіння,
Де завжди кінець знов початком ставав.
А потім з'явилась в один бік дорога,
Де суд замість кола чекав .

Там мудрість росла із життя спостережень,
І час був учитель, що вміло навчав.
Тут істину дали готову й холодну,
Що сумнів на гріх поміняв.

Та й в  давні часи була темрява й бурі,
І ці не позбавлені світла й тепла.
Різниця лише в погляді на людину,
Чи гість вона, чи вона раб.

Одні вчили мірі і рівності в світі,
І жити у злагоді з днем.
А інший навчав як покірно служити,
Знецінення власних потреб.

І все ж дві дороги ідуть паралельно,
Де кожен проходить свій шлях
Біда лиш коли страх і віру мішають,
Де любов треба теж зароблять.

Отож може істина - вона не роздільна,
І сходить із світлом з гори.
Бути людьми, жити люблячи, мирно,
Та не закривати світло неба в собі.