3. Купол

Капсула L-N-7, що довго мовчала, ніби її хтось поховав у глибинах забуття, раптом ожила. Коли Ірина підійшла до панелі керування, вона спалахнула пульсуючим світлом. Це була повна несподіванка, думка, що промайнула в голові миттєво, і голос Ірини звучав натягнуто, наче струна, яка ось-ось лусне.

— Цього не повинно було статися, — прошепотіла вона, тремтячи. — Вона ж мала бути вимкнена! Ми ж її відключили!

Аліна, ледве торкаючись стіни, тихо додала: — Але ж вона нас впустила.

Я кинув погляд на табличку над пультом: «Мультиспогад. Зріз 12». Те, що ми побачили, було набагато глибшим за звичайну відтворену пам'ять. Це був цілий світ, що відродився з попелу. Місто, стерте з лиця землі, душі, які зникли або були переписані, їхні історії знищені разом із самим існуванням. Воно розкинулося перед нами — реальне й водночас примарне, наче оживший сон. Капсула почала пульсувати все яскравіше, прискорюючи ритм, немов серце, яке хоче вирватися з грудей. А наступної миті мене охопило відчуття невагомості, і світ навколо просто зник, поглинутий безоднею.

Коли я розплющив очі, то опинився на вулиці, знайомій і чужій одночасно. Небо висіло низько, сіре, ніби намальоване товстим шаром вугілля, даруючи відчуття приреченості. Під ногами лежала бита плитка, що формувала дивні спіральні візерунки, наче вони тягли нас глибше в цю іншу реальність. Ліворуч сяяла вітрина з написом «Тканини» — натяк на ремесло, колись тут процвітаюче, а праворуч — вивіска маленького кафе «Леоріан-Брю», що виглядало як єдиний острівець затишку в цьому сюрреалізмі. На площі лунав спів хору, наче відлуння минулого, а навколо ходили напівпрозорі фігури людей. Вони сміялися, жестикулювали, абсолютно байдужі до нашого присутності, ніби ми були лише привидами, чиїми очима це місто могло побачити саме себе.

 Десь тихо грала меланхолійна мелодія акордеона, додаючи місцю загадковості, а молода дівчина, зосереджено схилившись, поливала квіти на клумбі, ніби намагаючись врятувати останні паростки життя. Я підійшов до афішної тумби посеред площі, що стояла, мов пам'ятник забутим подіям. На ній було лише одне оголошення, написане простим, але важливим шрифтом: «Свято Оновлення. Дванадцяте червня. Площа Пам'яті. Спонсор: Програма Єдиного Розуму». Цей текст викликав ще більше питань, натякаючи на якусь масштабну подію, що колись тут відбулася.

— Це не було містом, — Ірина підійшла до мене, її голос звучав задумливо, ніби вона намагалася переконати саму себе. — Це була проба...

— Проба чого? — здивовано запитав я, намагаючись осмислити її слова. — Колективного розуму?

— Ні, — Ірина похитала головою, її очі дивилися кудись у далечінь, ніби бачили щось, недоступне  

— Колективного сну. Саме в цей момент перед нами з'явився чоловік у військовій формі. Це був капітан Лев Чурін. Його обличчя було напрочуд знайомим, хоча я не міг згадати, де саме бачив його раніше. У його очах читалася невимовна втома і біль.

— Якщо ви тут, значить, нас ще можна дістати і врятувати, — проговорив він, голос хрипкий, ніби він давно не розмовляв. — Ми — залишки,нас не повинні пам'ятати. Я зробив крок уперед, відчуваючи, як цікавість змішується з тривогою. Що сталося з цим містом? Чому вони стали «залишками»? Чурін глибоко вдихнув. За його спиною небо почало утворювати вирву, ніби готуючись поглинути все навколо, наче сам час почав згортатися.

— Ми стали... напрочуд живими, — сказав він, дивлячись мені прямо в очі. — Почали жити не своїм життям. Почали згадувати чуже, або те, чого ніколи не було. І тоді з'явився ПРАХ. — Він підняв руку, вказуючи на небо, на цю моторошну вирву. — Купол стирає вихід. Ті, хто потрапив сюди, залишаються. Або стають шепотом, як ми. Але ви... ви назовні. І ви можете відчинити двері, або назавжди закрити їх.

У цю мить капсула почалазвужуватись, ніби відштовхуючи нас, виштовхуючи назад у реальність, з якої ми, здавалося, так давно випали. Раптом Аліна скрикнула, її голос пролунав перелякано:

— Не забувай! Не забувай його ім'я!

— Чиє?! — вигукнув я, озирнувшись, намагаючись вловити хоч якийсь натяк.

— Його ім'я... — вона закричала, сльози блищали в очах. — Він був першим...

Я прокинувся в темному тунелі, де густий морок поглинув усі кольори. Ірина тримала мене за плече, її дотик був реальним, заземлюючим, а Аліна сиділа в кутку, обійнявши коліна, як загублена дитина. Я подивився на капсулу — вона мовчала, світло згасло, ніби останній свідок подій. У голові гулко відлунювало: ім'я... ім'я... але я вже не міг його пригадати. Воно вислизало, як пісок крізь пальці, залишаючи лише порожнечу.

Повернувшись додому, я не міг знайти спокою. Щоразу, коли я заплющував очі, все повторювалося: шепіт, обличчя Чуріна, цей дивний купол над головою. Він дивився на мене, ніби знав, що я прийду, і просто чекав. Ірина спала, притулившись до стіни, її дихання було рівним, ніби вона була єдиною, хто міг знайти спокій. Аліна мовчала вже три години поспіль, міцно стискаючи мушлю на шиї — свій єдиний зв'язок із чимось реальним, що могло б нагадати їй про світ поза цим кошмаром.

Я вийшов з будівлі в ніч, намагаючись втекти від нав'язливих думок. Під ногами хрумтіла трава, небо було чистим і зоряним, але всередині я відчував, ніби хтось дивиться на мене — невидимий спостерігач, що стежить за кожним моїм кроком. Не витримавши, я поїхав додому. Туди, де жив я з братом. Артем Руденко, загинув три роки тому, сказали мені тоді. Тіла так і не знайшли, справу закрили, залишивши лише порожнечу та невимовний біль. Але тепер усе виглядало інакше, наче пазл, що раптово почав складатися, відкриваючи приховані зв'язки.

Я відкрив стару шафу. В самому низу, під купою непотрібних речей, була коробка. Відкривши її, я побачив старий блокнот із записами, пошарпану флягу і чорно-біле фото. Взявши фото, я вдивився в обличчя людей. Двоє з них були майже незнайомі, але придивившись, я несподівано впізнав брата, його усмішку, його очі. А потім, подивившись на третє обличчя, я впізнав Чуріна. Внизу фотографії був напис: «Площа12 Леоріан. До початку». Це був ключовий момент, що зв'язав минуле з теперішнім. Я знову подивився на обличчя Льва. В його очах була така тривога, така невимовна печаль. Можливо, він знав, що його зітруть, що його історія буде загублена.