ЕПІЛОГ. "ПАМ’ЯТЬ ОКЕАНУ"

Минуло сто сімнадцять днів після Пробудження.

 Світ встиг пройти через паніку, мовчання і дивне, нове прийняття.

 Те, що спершу здавалось катастрофою — виявилося очищенням.

Супутники, які знову почали працювати, показували дивне:

 магнітні полюси стабілізувались, океани очистились на рівнях, які неможливо пояснити наукою, і навіть озоновий шар відновився за кілька тижнів.

 Але головне — зникла тиша.

 Земля звучала. Не просто вітер чи грім — справжній низький гул, майже як пісня, що лунає з глибин.

Елла сиділа на березі, босоніж у піску.

 Хвилі торкались її ніг, відступали і знову повертались, як подих планети.

 Анрі стояв трохи позаду, тримаючи в руках металевий диск — уламок печаті, що залишився після вибуху світла.

— Ти коли-небудь шкодуєш? — запитав він.

 Елла посміхнулася тихо, не відводячи погляду від моря.

 — Щодня. І щомиті — дякую собі, що не злякалась.

Вітер підняв пасма її волосся.

 — Ми думали, що Атлантида — це втрачений рай, — сказала вона. — А виявилось, що це просто відбиток пам’яті. Код, який нагадує: усе живе — пов’язане.

 — А люди? — тихо спитав Анрі.

 — Люди навчилися слухати. Може, вперше за тисячі років.

Вона зняла з шиї маленький кулон — уламок стародавнього символу у формі хвилі.

 Поклала його на долоню і кинула у воду.

 Він зник у хвилях без звуку, але море відповіло тихим спалахом синього світла.

 Немов подякувало.

Увечері вона сиділа у маленькому будинку біля моря, розкладаючи старі записи батька.

 Деякі сторінки стерлися, інші світилися в темряві ледь помітним сяйвом — залишком атлантичного коду.

 На одній з них вона побачила новий рядок, якого раніше не було.

“Істина — не те, що ми відкриваємо.

 Істина — те, що відчуває Земля, коли ми перестаємо боятися її слухати.”

Вона довго дивилась на ці слова.

 Сльози виступили на очах — не від жалю, а від розуміння.

 Тиша кімнати нагадувала тишу в утробі світу.

Вранці Елла вийшла на узбережжя.

 Сонце сходило над водою, і на мить їй здалося, що поверхня моря дихає.

 На горизонті щось блимнуло — величезна структура, що піднімалася з глибин, мов спогад самої Атлантиди.

 Вежа, зроблена зі світла.

Анрі вибіг на берег.

 — Ти це бачиш?

 Елла кивнула.

 — Вона не зникла. Вона повертається. Але вже не для того, щоб правити…

Вона зробила паузу, усміхнувшись крізь сльози.

 — …а щоб пам’ятати.

Хвиля торкнулась її щиколотки. І в цей момент Елла зрозуміла — світ дійсно прокинувся. Море пам’ятало її дотик. І, можливо, колись — розповість цю історію знову.

"Бо океан не забуває. Історія ніколи не закінчується. Вона просто змінює глибину."