Розділ X. "Пробудження Атлантиди"

Світ затремтів.

 Не від землетрусів — від пам’яті.

На екранах новин миготіли кадри: море, що відступає від берегів; блискавки, які розтинають небо навіть удень; магнітні поля, що спотворюють сигнали супутників.

 У центрі всього — одна точка.

 Координати, які з’явилися на планшеті Елли: Epsilon Trench — глибина 11 000 метрів.

“Епіцентр,” — сказали вчені.

 “Покарання,” — шепотіли люди.

 “Початок,” — подумала Елла.

Вона стояла на палубі дослідного корабля Orpheus II.

 Біля неї — Анрі, втомлений, мов тінь. Над ними гуло море, чорне і живе.

 Під хвилями — щось ворушилося, мов океан мав серце, і воно починало битися.

— Ми вже не можемо повернути все назад, — тихо промовив він.

 — Ми ніколи не могли, — відповіла Елла. — Ми лише думали, що маємо вибір.

Її обличчя осяювало холодне світло приладів. Глибини викликали її ім’ям.

— Готові до спуску? — долинув голос капітана.

 — Так, — сказала вона, не відводячи погляду від темної безодні. — Спускаємося.

Капсула занурювалась.

 Синє світло океану повільно тануло, перетворюючись на чорну тишу.

 Прилади показували 7000 метрів, потім 9000…

 Системи фіксували незрозумілі електромагнітні сплески, схожі не на природні явища, а на передачу даних.

— Ти бачиш це? — прошепотів Анрі.

 — Так. Хтось… або щось нас “читає”.

Навколо них почали спалахувати контури.

 Схожі на архітектуру — але не людську.

 Колони, що світилися зсередини, і куполи, під якими рухалися тіні.

 Місто. Під водою.

Атлантида не загинула. Вона чекала, доки її згадають.

Капсула торкнулася дна.

 Перед ними простягалося місто з прозорого матеріалу, схожого на скло, що пульсував м’яким світлом.

 Посеред нього — величезна сфера, більша за стадіон. Вона дихала.

Елла вийшла з капсули у спеціальному костюмі.

 Кроки відлунювали в тиші, ніби навіть вода відступала від її присутності.

— Це живий механізм, — сказала вона. — Цивілізація, що об’єднала біологію й технологію.

Анрі поглянув на монітор:

 — Показники радіації нульові… але енергетичний рівень — неможливий.

 — Це не енергія, — відповіла Елла. — Це пам'ять.

Вона наблизилася до сфери.

 Поверхня реагувала на її дотик.

 Перед очима з’явились образи — не просто картини, а спогади самої Атлантиди:

 золоті вежі, океанські платформи, люди, які керують світлом, а потім — буря, катастрофа, втеча вглиб води.

Ми зберегли себе в коді. Ми стали океаном. І чекали на тих, хто зможе нас розбудити.

Раптом зв’язок затріщав. Голос Маркуса Вейна долинув крізь шум:

— Елло, ти не розумієш, що робиш! Якщо система запуститься — вона знову перепише геном Землі.

 — Ти казав, що Код — це зброя. Але, можливо, він — шанс.

 — Шанс для кого? Людство не витримає цього світла!

Її пальці торкнулися центру сфери.

 Світ довкола завмер.

Вона почула голос — спокійний, позачасовий:

— Ти — спадкоємиця. Ключ активовано. Рівновага має бути відновлена.

Її серце калатало. Вона зрозуміла: Атлантида була не містом — а програмою, що контролює баланс планети.

 І зараз вона перезапускала його.

На поверхні світ спалахнув.

 Полярні сяйва над екватором.

 Магнітні поля зрушилися.

 Піраміди світилися крізь камінь.

 Стародавні символи активувалися — від Єгипту до Антарктиди.

У лабораторіях, на військових базах, у містах — все електронне обладнання вийшло з ладу.

 Світ повертався до природного ритму.

 Люди піднімали очі до неба, де з’явилось гігантське сяйво — спіраль, що розкривалась, мов квітка.

Елла стояла серед сяйва під океаном.

 — Батьку… я зробила це.

 Голос у голові відповів тихо, знайомо:

 — Ти зробила те, чого ми всі боялись. Ти дала людству вибір.

Її обличчя осяяло м’яке світло, і вона зрозуміла: Атлантида — це не кінець цивілізації. Це її оновлення.

Вона повернулася до Анрі.

 — Ми не пробудили катастрофу, — сказала вона. — Ми пробудили пам’ять Землі.

 — І що тепер?

 — Тепер — новий початок.

Сфера навколо них повільно розкривалася, як квітка, відпускаючи світло.

 На її поверхні з’явився символ — око, з якого виходила спіраль.

 Остання печать світилася її власним серцебиттям.

Пробудження завершено. Світ починає знову дихати.

Корабель Orpheus II підняв капсулу на поверхню.

 На горизонті сходило сонце — не таке, як раніше. Його проміння було чистішим, мов після довгого сну.

 Елла дивилася, як хвилі відбивають світло, і вперше за довгий час усміхнулася.

— Ти це чуєш? — запитала вона.

 — Що саме? — відповів Анрі.

 — Світ. Він… живий.

І там, у глибинах, Атлантида співала. Не як попередження — як обіцянка. Бо кожна істина, навіть найстрашніша, починається з тихого пробудження.