Розділ IX. "Сім печаток"

Підземна зала нагадувала храм, який не збудували люди.

 Камінь, з якого були вирізані стіни, сяяв зсередини, мовби в ньому текла тиха ріка світла.

 Елла йшла повільно, ледь дихаючи. Після всіх бур, переслідувань, втрат і зрад — вона стояла тут, у самому серці легенди.

— Це… живе, — прошепотів Анрі, який ішов позаду.

 — Не живе, — відповіла вона. — Це пам’ятає.

Перед ними — коло з семи арок, кожна з унікальним символом: хвиля, спіраль, зоря, рука, птах, око і… пустота.

 Сьома арка була гладкою, без жодного знаку. Лише відчуття холоду, який пробирав до кісток.

Елла торкнулася першої арки. Камінь загорівся м’яким блакитним світлом, і перед нею спалахнула проекція — стародавній напис, вигравіруваний у повітрі.

“Перша печать — вода. Вона пам’ятає все, що було.”

Друга арка відповіла червоним світлом.

“Друга — вогонь. Він очищає, але спалює того, хто шукає надто глибоко.”

Одна за одною, печатки оживали, немов серце Землі пробуджувалось після тисячоліть.

 Коли загорілася шоста, повітря стало густим, важким, немов саме простір стискався.

Сьома арка лишалася темною.

Елла підняла голову — і вперше відчула, як у її грудях щось змінюється.

 Немов частина коду, що жила в ній від народження, почала розкриватись.

Вона пригадала слова Вейна: “Ключ — у тобі самій.”

— Елло, — озвався Анрі тихо, — не треба. Ми не знаємо, що буде, якщо ти це зробиш.

 — Ми вже не можемо зупинитися, — відповіла вона. — Вони не просто печатки. Це — алгоритм. І він чекає на розшифровку.

Вона торкнулася сьомої арки.

Мить — і все навколо вибухнуло світлом.

 Стіни зникли. Земля зникла. Вона стояла у порожнечі, де не було часу.

Перед нею — тінь із обрисами людини. Голос лунав усередині її голови.

— Ти відкрила те, що ми ховали від світу.

 — Хто ти?

 — Ми — ті, кого називали богами. Але ми були лише першими. Ми створили печатки, щоб стримати пам’ять океану.

 — Пам’ять океану?

 — Атлантида не загинула. Вона спить. І кожен, хто розкриє сім печаток, пробудить її.

Елла стиснула кулаки.

 — Тоді хай прокидається. Людство заслуговує знати правду.

 — Чи готове воно жити з нею?

Перед її очима пролітали видіння:

 міста під водою, енергія, схожа на блискавку, обличчя людей, які дивилися в небо, а потім — хвиля, що змиває все.

 Голос ставав тихішим.

— Твій батько намагався зупинити це.

 — Він не зупинив. Він дав мені вибір.

 — І тепер вибір — твій.

Вона розплющила очі. У залі все ще стояв Анрі, тримаючись за стіну.

 Сім арок світилися, утворюючи спіраль, що піднімалася вгору.

 У повітрі зависла сфера — жива, пульсуюча. Код Атлантиди.

Елла підійшла ближче.

 — Якщо я активую його…

 — Світ зміниться, — відповів Анрі. — Але чи на краще?

Вона простягла руку.

 На секунду відчула, як її власні спогади — дитинство, сміх, батькові руки — розчиняються у світлі.

 Код приймав її.

“Ключ у тобі самій.”

Вона вдихнула і сказала майже пошепки:

— Я не шукаю силу. Я шукаю правду.

Світло охопило залу.

 Арки почали обертатися, зливаючись у єдине сяйво.

 Вогонь, вода, повітря, земля — усе з’єдналося в одну формулу.

І в ту мить Елла зрозуміла:

 це не кінець.

 Це початок епохи, що мала стати після людей.

Коли світло згасло, вона стояла на колінах серед тиші.

 Арки розсипались у пил, і лише один символ залишився на камені — її ім’я.

Анрі підійшов, поклав руку їй на плече.

 — Що ти зробила?

 Елла подивилася на нього, її очі світилися, як відблиск моря.

— Я відкрила сьому печать.

 — І що це означає?

 — Що тепер Атлантида прокидається.

Під землею, під водою, під мовчанням історії щось зрушилось. Світ, який думав, що він єдиний, відчув — він більше не сам.