Розділ V. Тінь Санторіні

1. Під крилом літака

Острів з’явився внизу, коли літак пробивався крізь хмари.

 Санторіні, коло з каменю посеред синього моря.

 Колись це був кратер — тепер лише уламок стародавнього вибуху, який стер цивілізацію.

Елла дивилася у вікно.

 Сонце пробивалося крізь димчасту серпанкову хмару, і море блищало, як ртуть.

 Десь унизу, серед білих будинків, лежала відповідь — друга “печатка”.

Анрі сидів поруч, гортав карту, але час від часу кидав на неї короткі погляди.

 — Ти мовчиш від Стамбула, — сказав він тихо.

 — Думаю.

 — Про Вайса?

 — Про те, що він сказав: “ми всі частина одного ланцюга”.

Анрі гмикнув.

 — І ти боїшся, що він мав рацію.

Елла не відповіла.

 Її пальці ковзали по пластині — вона більше не світилася, лише відбивала тьмяне світло. Але коли літак пролетів над центром острова, символи раптом спалахнули на мить — білим, живим вогнем.

Вона вдихнула.

 — Тут. В самому серці кратера.

2. Глибина

База їхнього табору стояла на схилі біля старого вулканічного кратера. Внизу виднівся чорний пісок, посічений камінням, і вхід до печери, де колись, за даними підводних археологів, були знайдені уламки стародавнього храму.

 Зараз усе було засипане попелом і сіллю.

— У нас є лише дванадцять годин, — сказав Анрі, перевіряючи спорядження. — Потім шторм.

— Вистачить, — відповіла Елла. — Якщо стародавні сховали код тут, він буде під першим шаром лави.

Вони спустилися вниз, освітлюючи шлях ліхтарями. Кам’яна стеля звужувалась, повітря ставало гарячим і важким. Десь крапала вода.

Коли вони дісталися глибше, Елла побачила стіну — гладку, з темного базальту, і на ній — вирізьблені лінії.

 Вона піднесла пластину. Символи збіглися, засвітилися.

Стіна задрижала — і повільно від’їхала вбік, відкриваючи прохід.

 Вони ступили всередину.

Зал був величезний, як підземний храм.

 На підлозі — кам’яні плити, вкриті мозаїкою із золота та обсидіану. В центрі — коло з тим самим знаком “Ока”, але тепер воно було частково зруйноване, наче обпалене чимось потужним.

Елла нахилилася, провела пальцями по тріщинах.

 — Це місце пережило вибух. Вулкан знищив усе… крім цього залу.

Анрі обійшов довкола.

 — Поглянь сюди. — Він показав на кам’яну стелу біля стіни.

 На ній — старогрецькі слова, частково стерті:

“TO KLEIDI — THE KEY — TO PHOS.”

 Ключ до світла.

Елла дивилась, мов заворожена.

 — Код Атлантиди… це не зброя. Це знання.

— Або те, що може зробити з людьми богів, — тихо додав Анрі.

3. Людина, яка повернулася

Вибух енергії, мов грім, пролунав ззаду.

 Світло ліхтарів мигнуло. Із тіні вийшов Вайс.

 Його плащ був запилений, обличчя подряпане, але очі — ті самі холодні.

— Ви не розумієте, що робите, — промовив він рівно. — Ви відкриваєте не знання. Ви відкриваєте ворота.

Елла підвела голову.

 — До чого?

 — До того, що залишилось після них. До місця, де реальність згинається.

Він наблизився до центру зали, поглянув на символ “Ока”.

 — Твоєму батькові вистачило розуму зупинитися. А ти — продовжуєш.

Елла зробила крок назустріч.

 — Мій батько не зупинився. Його зупинили.

 Вайс змовчав.

 — Так, — сказав він після паузи. — Він дійшов далі, ніж дозволено. І тоді обрав смерть.

— Ти його вбив? — її голос зірвався.

 — Я дав йому вибір.

Елла тремтіла від люті.

 — І зараз даси мені?

 — Так, — тихо відповів він. — Піти — або побачити те, що навіть Атлантида сховала.

4. Світло, що пам’ятає

Вона не відступила.

 Пластина у її руках світилася дедалі яскравіше. Знак “Ока” на підлозі відповів блиском. Потім — поштовх, і все навколо затремтіло.

Повітря загустіло, заливаючи їх теплом. Камені почали змінювати колір — від темно-сірого до мідного.

 Анрі спробував схопити Еллу, але вона стояла непорушно, втупившись у центр кола.

— Елло, ні! — крикнув він, та було запізно.

Навколо них простір змінився.

 Замість печери — сяючий купол із золотих ліній, мов зоряне небо. Перед нею — постать із туману.

 Голос — ніжний, глибокий, немов із самої пам’яті світу:

“Ми — ті, хто залишив код. Ми не були богами. Ми були тими, хто пам’ятав, що знання без серця — катастрофа.”

Елла зробила крок уперед.

 — Ти… частина Атлантиди?

“Ти — продовження. Ми зберегли насіння. Але тепер — воно у твоїх руках.”

Світло розтануло, і вона впала на коліна.

 Анрі підбіг, схопив її за плечі.

 Підлога знову стала кам’яною, лише знак “Ока” тлів, мов вугілля.

 Вайса вже не було.

Тиша. Лише звук дихання.

— Що ти бачила? — прошепотів Анрі.

 — Минуле. І… майбутнє, якщо ми не зупинимо їх.

 — Кого — “їх”?

 — Хранителів. Вони не захищають істину. Вони хочуть її переписати.

5. Корабель у тумані

Вони вибралися з печери, коли над островом уже лютував шторм.

 Море ревло, хвилі билися об скелі.

 Елла дивилась на горизонт — там, серед блискавок, у тумані виднівся чорний силует судна.

— Вони вже тут, — сказала вона.

 — Вайс?

 — І ті, хто стоїть вище за нього.

Анрі глянув на неї:

 — Що тепер?

Вона міцніше стисла пластину.

 — Тепер ми шукаємо третій ключ. І перш ніж вони нас знайдуть — я знайду правду.

Море здійняло хвилю, вітер розвіяв волосся Елли. Вона стояла на краю скелі — між світлом і темрявою, між минулим і тим, що ще тільки формується. І десь глибоко в серці знала: Атлантида не загинула. Вона просто чекає, поки її знову розбудять.