Розділ IV . "Код Атлантиди"

1. Стамбул. Місто, де сплять легенди.

Нічне місто дихало теплом і вологим вітром з Босфору.

 Елла стояла на даху старої кам’яниці у районі Каракей, спостерігаючи, як у темряві блимають тисячі вогнів. Внизу шумів вечірній трафік, гуділи човни, а десь далеко чути було муедзина — протяжний, меланхолійний голос, що линув над містом, зливаючись із гулом історії.

У руках вона тримала металеву пластину — ту саму, яку забрала з гробниці.

 На її поверхні зорі світилися слабким світлом, і тепер Елла вже знала: це не просто карта. Це координати.

 І всі вони сходилися тут, у Стамбулі.

На дисплеї планшета блимає нове повідомлення від анонімного відправника — того самого, хто написав “THE EYE OPENS”.

"Собор Святої Софії. Північна галерея. Східна мозаїка. 22:00."

Елла вдихнула глибше.

 — Ну що ж, тату, — прошепотіла вона. — Здається, я таки знайшла, куди ти мене вів.

2. Мозаїка, що бачить

Собор Святої Софії стояв у темряві, величний і мовчазний. Після реставрацій і змін він був частково музеєм, частково мечеттю, але вночі — місцем поза часом.

 Охоронець на вході, старий чоловік із сивою бородою, лише кивнув, коли вона показала йому дозвіл від “археологічної групи Стамбульського університету”. Підроблений, але професійно.

Кроки Елли луною відбивалися під куполом.

 Її серце билося гучніше, ніж звук підошов.

Північна галерея була порожня.

 Світло ліхтарика ковзало по старих мозаїках — золотих, потрісканих, але живих. І там, на східній стіні, — фігура Ісуса, оточеного символами. Поруч — напівстерті грецькі написи.

Вона дістала пластину, піднесла її до мозаїки — і в ту ж мить світло відбилося від золота, збіглося з орнаментом, утворивши геометричний візерунок.

 Хрест у колі.

 Той самий знак, що був на гробниці в пустелі.

— Ти справді не могла спинитись, Елло, — пролунав позаду знайомий голос.

Вона різко обернулась.

 Конрад Вайс стояв біля колони, в чорному пальті, немов тінь, що виринула з історії.

 Його погляд спокійний, рівний.

— Як ти нас знайшов? — її голос тремтів від злості й страху.

 — Я тебе не шукав. Ти сама ведеш мене. — Він кивнув на пластину. — Кожен раз, коли ти активуєш її, система фіксує сигнал. Це не просто метал. Це маяк.

Елла похолола.

 — Ти стежиш за мною.

 — Ми, доктор Рівен. Ми всі частина одного ланцюга.

— “Ми”?

 — Ордени, які існували задовго до сучасних урядів. Вони оберігали знання, що не мало потрапити до людства.

 — Ти говориш, як фанатик, — прошипіла вона.

 — Я говорю, як людина, що бачила наслідки, — тихо відповів Вайс. — Атлантида впала не від гніву богів, а від надлишку знань. І ми не допустимо повторення.

Елла ступила ближче, її очі блищали.

 — Ти боїшся правди.

 — Я бачу, що ти її не витримаєш.

Між ними на мить запала тиша. Потім він зробив крок уперед, протягнув руку.

 — Віддай пластину. Це твоє останнє попередження.

У цей момент щось блиснуло за його спиною.

 Анрі.

 З’явився мов тінь, націливши пістолет просто у Вайса.

— Відходь від неї, — сказав він глухо. — Один рух — і ти отримаєш кулю.

Вайс навіть не ворухнувся.

 — Думав, ти розумніший, французе. Ти теж не знаєш, із ким маєш справу.

Постріл розірвав тишу, луна прокотилася під куполом.

 Куля вдарила у стіну біля самої мозаїки — Вайс зник, немов розчинився в повітрі, залишивши по собі лише ледь помітний запах озону.

Анрі підбіг до Елли.

 — Він що, випарувався?!

 — Ні… — вона вдихнула, дивлячись на пластину, яка тепер світилася яскравіше. — Він просто не людина, яка грає за нашими правилами.

3. Підземна бібліотека

Пізніше тієї ночі вони зустрілися з людиною, яку Елла знала лише з листів її батька — професором Деміром, колишнім археологом, який після “таємничого інциденту” в Сирії зник із поля зору науковців.

 Його квартира була під старою книгарнею біля Галатської вежі.

 Коли він відкрив двері, Елла впізнала очі — ті самі, що на старих фото поруч із її батьком.

— Ти схожа на нього, — сказав Демір, пропускаючи її всередину. — Так само вперта. І так само не вмієш зупинятись.

— Мій батько загинув через цю пластину. Я хочу знати — чому.

Він кивнув і повів їх у підвал, де крізь пил і старі рукописи пробивалося м’яке світло ламп.

 На стіні — карти, схеми, фотографії стародавніх печаток.

Демір торкнувся однієї з них — кола з символом “Ока”.

 — Атлантида не була міфом, — сказав він. — Вона була цивілізацією, що зберігала код — знання про структуру енергії, яку людство називало “божественною”. Коли світ наблизився до самознищення, вони сховали цей код у семи печатках, розкиданих по світу.

— І мій батько… шукав одну з них.

 — Саме так. Першу. “Печатку Сходу”. Але знайшов не лише її. Він відкрив двері, які мали лишитися замкненими.

Елла стискає пластину.

 — І що це за “код”?

 — Послання з минулого. Математичний ідеограм, який перезапускає… все. Пам’ять, свідомість, навіть історію. Якщо активувати його повністю — він перепише реальність.

Вона подивилася на професора, не вірячи.

 — Ви говорите, ніби це якась магія.

 — Це не магія, — відповів Демір. — Це фізика, якої ми ще не розуміємо.

На мить запала тиша.

 І тоді він додав:

 — І ті, хто називає себе “Хранителями Ока”, зроблять усе, щоб ніхто не дізнався правду.

Елла підвела голову.

 — Вони вже знають, що я маю пластину.

 — Тоді ти маєш вирушити туди, куди вказує її світіння. — Він кивнув на блискучу поверхню. — Далі — до другого ключа.