Розділ III. Людина в чорному

Повітря в залі стало важким, густим, мов перед грозою.

 Елла стояла, стискаючи ліхтар у руці, поки невідомий повільно вийшов із тіні. Його обличчя було приховане під каптуром, але коли він підняв голову, світло вихопило гострі риси — чоловік близько сорока, з холодним, майже беземоційним поглядом.

 Очі — сіро-блакитні, ті самі, які не здригнуться навіть тоді, коли прицілюються.

Анрі застиг позаду, зробив півкроку назад.

 — Хто ви, чорт забирай?.. — вирвалося в нього.

Незнайомець не відповів одразу. Він кинув короткий погляд на металевий саркофаг, на пластину в руках Елли, і тільки тоді заговорив — спокійно, рівно, так, як говорять люди, які вже все вирішили.

— Мене звуть Конрад Вайс.

 — Це ім’я мені нічого не говорить, — холодно відповіла Елла.

 — І не повинно, — усміхнувся він куточком губ. — Ми працюємо там, де імена не потрібні.

Він зробив крок ближче. Його рухи були точні, майже військові.

 — Ви шукали це місце, доктор Рівен. Але ви навіть не уявляєте, що знайшли.

Елла мовчала.

 — Ви знали мого батька, — промовила нарешті.

 — Знав, — відповів Вайс без тіні емоцій. — І, на відміну від вас, я розумів, чому він мав зупинитися.

Від цих слів у неї всередині щось похололо.

 — Що ви маєте на увазі?

 — Ваш батько відкрив те, що ніколи не мало бути знайдене. І заплатив за це. — Він злегка нахилив голову. — Ви йдете тією ж дорогою.

Анрі зробив крок уперед, піднявши руки.

 — Послухайте, ми просто археологи. Якщо ви хочете артефакт — забирайте, тільки дайте нам піти.

Вайс перевів на нього погляд — і цього вистачило, щоб той замовк.

 — Археологія — лише привід, — сказав він тихо. — Ми всі шукаємо одне й те саме: силу, що залишилась після стародавніх. Тільки одні роблять це з наївності, інші — з метою.

Він простягнув руку:

 — Пластину, доктор Рівен. Вона не для вас.

Елла відступила на крок.

 — Якщо вона не для мене, то для кого?

 — Для тих, хто розуміє, що світ стоїть на порозі нового циклу. А ваше місце — або поруч, або під піском.

На мить усе застигло.

 Пісок із проходу сипався дрібним струмком, ліхтар мерехтів.

 Потім Елла різко кинула пластину вбік — і водночас натисла кнопку на браслеті, що висів у неї на зап’ясті.

 Різкий свист — і стіни здригнулися: дистанційний детонатор, який вона встановила ще вранці, коли проводила перевірку кріплень у проході.

Вибух гримнув глухо, але достатньо, щоб частина склепіння обвалилася між нею й Конрадом. Пил накрив усе хмарою.

— Бігом! — крикнула Елла.

Анрі схопив її за руку, і вони кинулися до запасного виходу, який побачили раніше. Позаду чувся кашель, крики, потім короткі черги — хтось стріляв навмання у пилу.

Вони вибігли на поверхню.

 Пустеля зустріла їх глухим вітром і хмарою піску, яка все ще не розвіялась після бурі. Сонце сідало, небо червоніло, наче саме горіло на заході.

— У машину! — видихнула Елла.

Вони застрибнули в позашляховик, двигун заревів, і авто рвонуло вперед, зриваючи пісок із-під коліс.

 Позаду, серед дюн, ще виднівся дим від обваленої гробниці — і силуети, що рухалися крізь пил.

Коли вони зупинилися за кілька кілометрів, Анрі звалився на сидіння, задихаючись.

 — Ти… зібралася нас убити?! — випалив він. — Ти підірвала півпечери!

 — І врятувала нас, — спокійно відповіла Елла, витираючи кров з подряпини на щоці. — Якби ми лишилися — нас би не було.

Вона глянула у дзеркало.

 На задньому сидінні, між сумками, лежала пластина.

 Анрі помітив це.

 — Як?..

 — Я підкинула їй копію. Ту, що з алюмінію, яку ми використовували для фотограмметрії.

Вона нахилилась ближче, роздивляючись поверхню справжньої. Символи на ній ледве помітно світилися в присмерку, немов реагуючи на її дотик.

— Це не просто артефакт, — прошепотіла Елла. — Це ключ. І якщо Конрад знає, що він відкриває — ми маємо бути першими, хто зрозуміє, куди він веде.

Ніч опустилася швидко.

 Вітер стих, і небо вибухнуло зірками. Елла стояла на дюні, тримаючи пластину під світлом місяця. Лінії на металі утворювали карту — не географічну, а зоряну.

 Певні сузір’я збігалися із координатами… Туреччини? Чорного моря?

Вона увімкнула супутниковий планшет, намагаючись відновити сигнал.

 Раптом екран засвітився сам. Замість мапи з’явилося повідомлення:

"ELLA RIVEN. WE HAVE BEEN WAITING."

Її серце завмерло.

 — Хто… хто це зробив? — прошепотіла вона.

На екрані з’явилося нове повідомлення — коротке, мов шепіт:

"THE EYE OPENS. FIND THE SECOND KEY."

Вона відчула, як холод пробігає спиною.

 Десь у темряві завив вітер — чи, може, сміх, схожий на нього. Елла підняла голову до неба, де виблискувала сузір’я, — і зрозуміла: її батько ніколи не шукав просто гробницю. Він шукав свідоцтво. І тепер — вона продовжує його шлях.