Розділ II. "Гробниця, якої не існує"

Двигун позашляховика ревів, долаючи дюну за дюною.

 Пісок залітав у кабіну, стелився по сидіннях і шкірі, немов пустеля намагалась поглинути все, що належало людям.

 Анрі мовчав — його обличчя було напружене, пальці стискали поручні дверцят, коли черговий порив вітру кидав авто вбік.

— Ще трохи, — сказала Елла, вдивляючись у екран навігатора. — Маємо бути десь тут.

 — “Тут” — це де? — озвався Анрі. — Ми виїхали за межі всіх карт ще п’ятнадцять хвилин тому.

 — Саме тому я впевнена, що батько щось знайшов.

Екран мигнув і згас. GPS показав суцільну білу пляму.

 Сигнал зник.

— Прекрасно, — буркнув Анрі. — Мертва зона.

 Елла пригальмувала. Пил осів, відкривши вид на дивний кам’яний уступ, який здіймався посеред дюн, мов уламок гори. Його форма була занадто правильною, щоб бути природною.

 Квадратна платформа з обваленим краєм, схожа на вхід.

Вона вимкнула двигун. Тиша.

 Тиша настільки глибока, що навіть вітер здавався чужим.

Вони підійшли до уступу.

 Пісок покривав частину стін, але під шаром пилу проглядалися візерунки, вирізані по каменю: ті самі змієподібні лінії, що й на плиті.

 Елла провела рукою по поверхні — і відчула, як камінь відгукнувся легким вібруванням, ніби всередині щось дихало.

— Це неможливо, — прошепотів Анрі. — Тут не мало бути нічого. Я перевіряв усі архіви.

 — Гробниці не існують, поки їх не знаходять, — відповіла вона з ледь помітною посмішкою.

Під ногами тріснув камінь, і невеликий шматок поверхні осунувся вниз, відкриваючи вузький прохід. З темряви потягнуло холодом.

 Елла увімкнула ліхтар.

— Ти серйозно? — Анрі зробив крок назад. — Увійти туди без підтримки, без зв’язку?

 — Ми не перші, хто тут був, — сказала Елла. — Але, можливо, будемо першими, хто вийде.

Вона спустилася першою.

Повітря всередині пахло вогкістю і старим пилом. Світло ліхтаря вихоплювало з темряви фрагменти настінних розписів — дивні сцени, де люди вклонялись істоті з роздвоєним обличчям: половина — людська, половина — як у хижого птаха.

 Під ногами — уламки кераміки, бронзові кільця, і… уламок сучасного пластику.

— Що це? — здивувався Анрі.

 Елла підняла уламок. Це була частина корпусу від дрона. Зламаного, старого, але з англійським маркуванням.

 — Хтось уже тут був, — прошепотіла вона. — І давно.

На стіні вона побачила вирізане речення, частково стерте часом. Але кілька слів все ж можна було прочитати:

“Світло під піском не повинно прокинутись.”

Серце Елли стислося. Вона пригадала рядок із щоденника батька — той самий вираз.

 Це місце він шукав. Це місце забрало його.

Далі прохід розділявся на два. Один вів униз, у повну темряву, інший — до круглої зали. На підлозі — символи, схожі на карту неба.

 Посередині — саркофаг, але не стародавній. Його поверхня — металева, холодна, без жодного знаку часу.

Анрі ступив ближче.

 — Це не може бути справжнім. Це… якесь сучасне сховище.

 Елла нахилилася, торкнулася панелі. На дотик вона відчула знайомий рельєф — ті самі символи, що й на пластині з її намету.

Вона приклала пластину до однієї з виїмок.

 Короткий тріск — і залу пронизало м’яке синє світло.

 На стінах з’явились проекції — фрагменти мап, тексти стародавніми мовами, обличчя людей, які ніколи не мали зустрітися в одному часі.

Анрі відсахнувся:

 — Це якийсь… архів?

 — Або пастка, — тихо відповіла Елла.

І саме в цей момент щось дзенькнуло — короткий металевий звук за спиною.

 Хтось стояв біля входу.

 Промінь ліхтаря висвітив темну фігуру у пилу, з пістолетом у руці.

— Вітаю, доктор Рівен, — пролунало англійською з легким німецьким акцентом. — Ви дісталися сюди швидше, ніж очікувалося.

 Він усміхнувся. — Але ключ тепер належить нам.

У темряві заговорили піски.

 А Елла зрозуміла — це тільки початок.