Розділ I. "Тіні над пісками".

Пустеля ніколи не мовчить — просто більшість людей не вміють її слухати.
 Елла Рівен стояла на краю розкопу, притримуючи капелюх, поки гарячий вітер бив у лице дрібним піском. Сонце висіло низько, немов кривавий диск, і кожна його іскра грала на уламках кераміки, що стирчали із землі, немов кістки стародавнього звіра.
Її пальці — запилені, подряпані, але точні, — обережно вивільняли зі шару піску уламок плити. На ній — вигадливі символи, вигнуті лінії, що нагадували шрам на поверхні часу.
 Вона знала ці знаки. Колись бачила їх на пожовклому аркуші серед речей батька — карті, яку потім хтось забрав із його архіву після “випадкової” смерті.
Вітер змінив напрямок. Над дюнами здійнялася пилова хмара, і в ній щось миготіло — відблиск металу, короткий, як спалах погляду.
— Елло! — голос Анрі долинув ізнизу. — Ми маємо зупинитись. Буря насувається!
Вона кивнула, але не відірвала погляду від плити.
 На ній був символ — зміїне кільце, що змикалось навколо ока.
 Її батько називав його Sigillum Oculi — Печаткою Ока. Він вірив, що цей знак належав до зниклого культу, який нібито зберігав знання стародавньої цивілізації, старшої за Вавилон і Єгипет.
І тепер той самий символ лежав у неї в руках. Коли вона спустилася до табору, сонце вже тьмяно палахкотіло за дюнами. Повітря стало густішим, запах озону перед бурею змішувався із запахом дизеля й гарячого металу.
 Намет Елли стояв осторонь, біля резервуарів із водою. Двоє охоронців нервово крутили головами, оглядаючи горизонт.
— Доктор Рівен, — звернувся один, молодий єгиптянин з розгубленими очима. — Ми знайшли щось у вашому наметі.
Елла відчинила блискавку полотна — і застигла.
 На її столі лежала металева пластина.
 Холодна, важка, із тими ж символами, що на плиті. Вона не була стародавньою — гладенька поверхня, сучасний сплав, ідеально рівні краї. На звороті — подряпина у формі ініціалів: A.R.
Її серце стислося.
 Батько.
— Де ви це знайшли? — спитала вона, намагаючись говорити спокійно.
 — Просто лежало на вашому столі, — відповів охоронець. — Ми перевіряли периметр. Ніхто не заходив.
Елла стиснула пластину. Від металу йшов холод, ніби від живої істоти.
 “Якщо це послання… то від кого?” — промайнуло в голові.
 
— Це не може бути збігом, — пробурмотів Анрі, коли вона показала знахідку. — Може, хтось жартує?
 — У цій пустелі? Тут навіть інтернету нема, — кинула Елла.
 — То що ти думаєш?
 Вона глянула на обрій, де вже здіймалася буря. — Думаю, нас хтось випередив. І знає, що ми шукаємо.
З рації долинуло шипіння, потім голос техніка:
— Доктор Рівен, це база. Зв’язок із Каїром втрачено. Супутник глушать. І… ми бачили дим на південному заході.
Дим. Джипи без номерів.
 Пластина з ініціалами її батька.
Елла зібрала карту, ноутбук, плити з уламками, а тоді зупинилася. На хвилину їй здалося, що вітер говорить голосом, який вона пам’ятала:
“Істина завжди має ціну, Ель.”
Вона заплющила очі.
 — Ми їдемо, — сказала рішуче.
 — Ти збожеволіла! — вигукнув Анрі. — Буря знищить дорогу!
 — Краще загинути в бурі, ніж чекати, поки вони прийдуть.
 
Коли піщана стіна накрила табір, Елла сиділа за кермом джипа. Пісок різав шкіру, ревіння двигуна губилося в гулкій люті пустелі. Вітер гнав її вперед, і кожна секунда була боротьбою з невидимою силою.
За кілька сотень метрів від табору вона зупинилася на мить, щоби глянути назад. У блискавичному світлі блиснули силуети — дві постаті біля її намету.
 Не люди з її команди.
Вони стояли нерухомо, як кам’яні. Один підняв руку до вуха — і блиск радіопередавача мигнув у темряві.
Елла натисла газ.
 Пісок поглинув усе — небо, світло, минуле. Тільки тіні лишалися поруч, слідуючи за нею, як спогади, що не хочуть відпустити.