Поява

Я помер. Але водночас — народився.

Дикий жах роздирає мої груди від усвідомлення того, що я мислю, хоча не повинен. Або ж мені так здається. Думки у моїй голові створюють суцільний хаос: вони закручують мене в шалений танок, немов я потрапив у самий епіцентр урагану.

Та все, що я здатен робити, — лише думати, відчувати й усвідомлювати.

Я пам’ятаю все. Я — немов шалена машина, яка вивергає нескінченні потоки інформації, що заповнюють простір навколо мене. Простір і я — одне ціле, але я не владний над ним. Я не владний над собою. Страх від того, що я нічого не можу змінити, сковує мене, немов кам’яну глибу. Хоча яка там глиба — я всього лише кількакілограмовий пакунок, що не може дати собі ради.

Я — немовля. Я чітко це розумію. Хоча у вихорі думок я ще не знайшов тієї, яка б пояснила, як саме це можливо. Мені здається, що лише щойно я отримав смертельне ножове поранення, і все згасло в одну мить. Я відчував, як перетворююсь у щось інше — суцільне, невагоме. А вже за мить я тут: закутий у тіло немовляти, відчуваю власну сечу, яка самовільно витікає з мене, і можу тільки спостерігати.

Я не знаю, як це все сталося, але пам’ятаю…

Спочатку була тиша. Суцільний вакуум і спокій. Буття без відчуття часу й простору.А потім раптом усе вибухає світлом.

Білим, немилосердним, холодним — як ніж, що вбив мене колись.

Я відчуваю, як протискаюсь крізь щось навколишнє.

Якісь великі руки торкаються мого тіла, і я кричу, щоб мене відпустили, але мій голос застрягає всередині горла. Він душить мене. І я ненавиджу цю безпорадність, цей контакт, цю чужу шкіру, що бере на себе право огортати мене.

Я хочу вирватися. Але не можу навіть повернути голову.

Гул, голоси, подихи.

Але мої вуха ніби хтось затулив ватою.

Жіночий голос:

— Він такий маленький… — каже вона.

А в голові стрибають сюжети, як на старій кіноплівці: кохана жінка, пес, зброя, обличчя людини, яку я мав убити, гроші, море, кров…

Мене загортають у теплу тканину. Я відчуваю її шорсткість усім — нинішнім — тілом. Відчуваю стукіт власного серця. Кров б’ється з шумом по напівпрозорих венах. Я не контролюю навіть поворот очей: світ смикається плямами та тінями.

Мене несуть коридором, і я ловлю уривки розмов:

— Гарний хлопчик.

— Спокійний.

— Наче вже все знає, правда? Дивиться так… дивно.

Я знаю. Я знаю занадто багато.

Мене приносять у кімнату.

Вона маленька, заставлена старими меблями:

полиці, комод, крісло, старе вікно, крізь яке пробивається сірий англійський світанок.

Запах дерева, пилу, книжок і чогось терпкого.

Я чую чоловічий голос:

— Він наш? Правда наш? Я не можу в це повірити.

— Наш, — каже жінка. — Нарешті.

Наш?  Це слово звучить так, ніби я належу їм. Вони володіють мною. Як річчю без минулого.

Але я — не їх. Не їхнє минуле. І, наскільки мені здається зараз, — не їхнє майбутнє.

Жінка сідає в крісло, тримаючи мене на руках.Я чую її дихання — швидке, схвильоване. Наївна.

— Його потрібно погодувати.

Вона розстібає сорочку. Мені це подобається. Я бачу білі, налиті жіночі груди перед самим моїм обличчям. Мій мозок збуджується. Її сосок — пружний, великий — лише в кількох сантиметрах від моїх губ.

У памʼяті миготять уривки сцен, коли я вже відчував дотик жіночих сосків. Я знаю, яку насолоду вони викликають. О, Так! Я знаю, що робити з ними. І я хочу цього.

Моє тіло раптом тягнеться вперед. Мимоволі. Інстинктивно. Я відкриваю рота, щоб поглинути цей дар, що відкрився мені. Але замість глухого стогону чую дивне чавкання — і це збентежує мене, бо цей звук видаю я сам.

Моя свідомість не встигає за власними реакціями. За секунду я відчуваю щось жирне й тепле на язику.

Молоко.

Ні. Ні. Це не я. Це не те, чого я очікував. Це не моя дія. 
Це рефлекс.

Жінка скеровує мене до себе, підтримує потилицю — і моє маленьке, огидно слабке тіло починає смоктати сильніше. Механічно. Ритмічно. Неначе це єдине, на що я здатен у цьому житті.

Тепла рідина вливається мені в рот. Солодка. Тягуча. І від цього мені стає бридко. Сором накочується хвилею. Я п’ю чужі виділення. Чужу тілесність. Чужий дар, якого я не просив.

І найгірше — мені подобається смак. Але я напружений, бо увесь цей час, за всіма моїми діями, за дивним таїнством між мною і цією жінкою, спостерігає — Він! Інший чоловік.

Він сказав що він мій «татко». 

Я відчуваю, що роздвоююся.Я чую себе зсередини: дорослий голос кричить:

“Зупинись!”,

“Не смій!”,

“Це не ти!”

Та тіло смокче сильніше. Ковтає. Задихається від жадібності.

Жінка усміхається:

— Бачиш? Він голодний. Наш хлопчик голодний.

Я не ваш. І не хлопчик. І я не голодний.

Але моя  тілесна вʼязниця робить мене брехуном. 
Смак молока стає нав’язливим. Я відчуваю, як мене затягує ця потреба. І тоді я розумію:

Я не тільки приречений на це тіло. Я приречений на всі його слабкості.

У цей момент жінка нахиляється ближче й дивиться на мене з тією наївною любов’ю, якої я особисто ніколи не відчував ні до кого.

Вона шепоче:

— Ласкаво просимо додому, малюче.