Аліса

Минуло вже чотири дні з моменту сеансу, після якого Марк змінився. Хоча, мабуть, правильніше сказати — його змінили ще до сеансу, а тепер переді мною був справжній Марк: холодний, відсторонений і зовсім не зацікавлений моєю персоною.

Гірко. Але не гірко, як на весіллі — а гірко й образливо. Бо я повірила. Бо мала надію. Бо вкладалася. Та найбільше болить те, що я так сильно хотіла бути з ним. Хотіла мати змогу торкатися до нього якомога частіше, дивитися в найгарніші очі кольору темної кави, які одним поглядом могли змінити мій настрій і зігріти в будь-яку мить. Хотіла просто мовчки сидіти поруч і годинами дивитися в його дзеркало душі.

Але, мабуть, я не та. Недостатньо хороша для нього. Можливо, я взагалі не заслуговую на щастя.

Може, в минулому житті я була не дуже доброю людиною — і тепер розплачуюся. Є теорія, що рай або пекло на землі — це твоє теперішнє життя, яке залежить від того, як ти прожив попереднє. І все повторюється циклічно. Я не знаю правди. Але одного я не можу зрозуміти: що саме змінилося так різко? Навіщо він узагалі потягнув мене туди, а потім просто відштовхнув?

Алісо, ти смішна. Ти йому ніхто.

Він казав, що має проблеми. Казав, що я — його тригер. Можливо, вони з лікарем вирішили, що я шкоджу йому? Але як? Що я роблю не так?

Перші два дні я писала, намагаючись зрозуміти. Він відповідав раз на добу: так, ні, все ок. Без продовження. Я зрозуміла: він більше не хоче спілкування. Потім була злість. Агресія. Неприйняття. А тепер — жаль до себе. Я прокручую все в голові й плачу, думаючи, що, можливо, це я винна.

Задзвонив телефон. Антон.

— Привіт. Потрібна твоя допомога.

— Яка?

— З Марком щось не так. Раніше таке вже було, але ти добре на нього впливала. Зараз він знову закрився. Я думаю, якби ти приїхала, йому стало б легше.

Я збрехала, що маю справи. Погано збрехала.

— Я не змушую, але подумай. Я бачу, що він тобі небайдужий. Я — його друг, але безсилий. А ти можеш його витягнути, — сказав Антон і поклав слухавку.

Через кілька хвилин прийшло повідомлення з адресою. Я поїхала. Довго дзвонила у двері. Уже збиралася йти, коли почувся звук замка. Марк відчинив двері і виглядав доволі виснаженим.

— Що ти тут робиш? — запитав він, ледь тримаючись за одвірок.

— Хотіла побачити, чи з тобою все гаразд.

— Проходь.

Не встигла я увійти, як він притягнув мене до себе — і серце знову збожеволіло. Близькість була сильнішою за всі сумніви. Це була не пристрасть — це була потреба. 

Ми мовчки зникли одне в одному, ніби світ навколо перестав існувати. У цій тиші не було місця минулому — лише наше спільне «зараз», дихання в дихання. Коли я нарешті заснула на його плечі, я відчувала себе так, ніби повернулася додому після дуже довгої подорожі.

Мені наснився білий коридор. Я — у тонкій сукні. Марк обіймає мене так міцно, ніби захищає від усього світу.

— Елісіє, — каже він.

— Що, коханий?

— Я знайшов вихід. Ми зможемо бути разом. Ти тільки повір.

Я прокинулась на його плечі. Він уже не спав і дивився на мене так, як раніше — з тією самою глибиною.

— Мені приснився сон про тебе, — прошепотіла я.

— І мені, — відповів він. — Він дав мені надію.

Коли я почала розповідати свій сон, його очі розширилися. Він слухав, затамувавши подих.

— Я більше не можу мовчати, — сказав він нарешті. — Я хотів тебе захистити. Але тепер маю розповісти все. Сеанс підтвердив те, чого я боявся: мої сни — не фантазія.

Я піднялася на лікті, уважно вдивляючись у його обличчя. Марк виглядав так, ніби вирішував, чи стрибати йому в прірву.

— Про що ти, Марку? Що сталося в тому кабінеті?

— Поки ти була в трансі, ти почала говорити. Ти називала себе Елісією. Ти розповідала про нас… про те, що ми вже зустрічалися раніше, в інших століттях. І що кожного разу я ставав причиною твоєї загибелі.

Він замовк, важко ковтнувши повітря. Я відчула, як по спині пробіг холодок. Звучало як сценарій до містичного фільму, але голос Марка був занадто серйозним.

— Ти сказала, що в одному з тих життів наклала на мене закляття. Щоб я боявся тебе, щоб мене відштовхувало. Щоб у цьому житті я не зміг до тебе наблизитися і знову все зруйнувати. Ось чому я тікав, Алісо. Але найстрашніше не це…

Він узяв мої долоні у свої — вони були крижаними.

— Алісо, мені снилися ці сни ще задовго до нашої зустрічі в театрі. Роками. Я бачив твоє обличчя, твої очі, чув твій голос уві сні, коли ще навіть не знав, що ти існуєш. Я знав твій силует, твої рухи. І коли я побачив тебе в реальності — я ледь не збожеволів. Сеанс просто підтвердив: ми не випадкові. Я проживаю один і той самий вибір знову й знову. Я намагався піти, бо думав, що так тебе врятую. Але виявилось, що найбільша помилка — вирішувати замість тебе.

Я мовчала кілька секунд, перетравлюючи почуте. А потім просто обійняла його, притиснувшись щокою до його грудей.

— Бідний ти, — тихо сказала я. — Ти стільки часу носив це в собі сам.

Він напружився, ніби чекав страху, крику чи негайної втечі.

— Я не злякалась, — продовжила я, піднімаючи голову, щоб бачити його очі. — І не тікаю. Якби я знала раніше, можливо, ми вже давно були б разом.

Я бачила, як у глибині його зіниць згасає та напруга, яку він тримав у собі роками. Його плечі нарешті опустилися.

— Тому давай уже не втрачати більше часу, — сказала я твердо, стиснувши його долоні. — Ми разом з усім розберемось. Дізнаємось правду, якою б вона не була, і виправимо минуле. Ми не маємо повторювати цей сценарій знову. Цього разу все буде інакше.

Марк нічого не відповів, але він притягнув мене до себе так міцно, що я почула швидкий ритм його серця. Це було серце людини, яка вперше за довгий час перестала бути самотньою у своєму пеклі.

— Ми виправимо це, — прошепотів він мені у волосся. — Обіцяю.

Я дивилась у його очі й знала: я вірю йому. Я люблю його. І вперше за весь час мені було по-справжньому спокійно.

Далі буде...