Марк

Коли я підвіз її додому, я сидів і чекав не лише, поки вона зайде в під’їзд. Я чекав, поки засвітиться світло. Воно загорілося на кухні — і тільки тоді я дістав телефон.

Солодких снів, принцесо. Якщо ти не передумала, давай сходимо завтра на мій сеанс 😘

Я завмер на мить, дивлячись на екран.
О боги… я вже й смайлики ставлю. Чудово. Тепер офіційно можу вважати себе божевільним.

Чим далі я намагався бути від цієї дівчини, тим ближче мене тягнуло до неї. Із нею було добре. Із нею було просто. Із нею було спокійно. Таке дивне відчуття, ніби я знаю її все життя. Ніби ми…
Ні. Стоп.
Ніби ми знайомі не перше життя.

Невже я починаю вірити в цей маячний абсурд?

А якщо — чисто гіпотетично — це правда? Якщо я справді небезпечний для неї? Я не можу її зламати. Не можу знищити цю дівчину. Вона нагадувала мені дику лісову троянду: неймовірно красиву, таку, від якої неможливо відвести погляд, але не тепличну. Вона не зможе жити в клітці. Їй потрібна свобода, повітря, простір.

Чи буде вона поруч зі мною такою ж щасливою, як ця троянда посеред лісу?

Буде.
Я зроблю для цього все.

Але спершу треба закрити історію з містикою й цією дивною нереальністю, на яку натякала гіпнотерапевтка. Наскільки я зрозумів, вона хоче перевірити теорію про спільні минулі життя. Можливо, навіть не одне. А може, їй просто потрібен матеріал для якоїсь наукової роботи, і вона вигадує велосипед на ходу.

Я піду на цей гіпноз. Побачу, що це вигадка. Заспокоюсь. І, можливо, з Алісою я знайду своє щастя.

Додому я прийшов із легким серцем — ніби довгі роки був тяжко хворий, а сьогодні сталося диво і я раптом одужав. Я ліг і одразу заснув.

Мені снилися звичайні сни — про роботу, про новий проєкт, який я запропонував Алісі. Я прокинувся виспаний, повний сил, у гарному настрої. Взяв телефон і побачив її відповідь.

І тобі солодких снів, містере неочікуваність. Ти вмієш дивувати — в тому числі приємно. Я не передумала 😘

Я усміхнувся й поставив реакцію — сердечко.

Зайшов в особистий кабінет психологічної допомоги і записав нас на сеанс через дві години. На пізніший час усе вже було зайнято. Треба було її попередити.

Добрий ранок, моя ластівочко.

Я взагалі не з тих людей, яким легко даються пестливі слова. Я не вмію демонстративно показувати ніжність. Любов?
Ні. З цим я точно поспішаю.

Скоріше — почуття, що зароджуються. Так буде чесніше. Почуття, які я почав приймати. І мені приємно , коли їй приємно.

Я одразу написав ще одне повідомлення:
Сьогодні вільний час сеансу лише на 11:00. Я заїду за тобою за пів години до.

Я трохи хвилювався, але був упевнений: це останнє дивне випробування, яке нам доведеться пройти. Далі все налагодиться. Я просто переконаюсь, що весь цей гіпноз — нісенітниця. І, можливо, навіть сни перестануть мене турбувати. Може, я десь колись бачив її обличчя, і пам’ять просто зіграла зі мною жарт, бо Аліса мені сподобалась. Це звучало цілком реалістично.

Я випив каву, зробив ранковий звіт і почав збиратись.

Коли я заїхав за Алісою, вона, як завжди, виглядала прекрасно. Ми поцілувалися — і знову це відчуття. Ні з однією жінкою я не відчував такого солодкого, майже пекучого дотику губ. Вони ніби приємно щипали. Якщо це не знак, що ми підходимо одне одному, то я не знаю, що таке знак.

І з яких це пір я став таким сентиментальним?

— А як проходять твої сеанси? — запитала вона обережно, з цікавістю. Вона знала, що я не завжди відкриваюсь.

Тут уже не було сенсу приховувати форму — все одно вона зараз усе побачить. Я не хотів їй брехати, але й не міг розповісти про сни й теорії психологині. Це була вимушена напівправда. В усьому іншому я був із нею чесний.

— Я раніше ходив до іншого психолога, але він зараз у відпустці. Минулого разу потрапив до Ольги Анварівни. Вона запропонувала метод гіпнозу — щоб краще зрозуміти причини певної поведінки. Я спробував. Вона зробила деякі висновки. А оскільки я змінився після знайомства з тобою — і чим ближче ми стаємо, тим більше я змінююсь — вона запропонувала прийти разом, щоб побачити мене в контакті з тобою.

— Зрозуміло, — м’яко сказала Аліса. — Я не буду питати, які в тебе проблеми чи травми. Ти розповіси, коли будеш готовий. А якщо я можу якось допомогти — я буду рада.

Вона поклала руку на мою.

— Дякую, — тихо відповів я.

Я був щиро вдячний їй за це. За відсутність тиску. За готовність бути поруч, навіть не знаючи, чим саме вона може допомогти.

Ми зайшли в кабінет. Я познайомив Ольгу Анварівну з Алісою. Здавалося, Аліса їй одразу сподобалась — так, як вона подобалась майже всім.

Психологиня кілька секунд уважно дивилась на неї. Не оцінювала — прислухалась.

— Ви не проти, якщо ми спробуємо коротку релаксацію? — м’яко сказала вона. — Це не обов’язково гіпноз. Швидше — глибокий контакт із підсвідомістю.

Аліса невпевнено подивилась на мене.

— Якщо це може тобі допомогти… — сказала вона тихо. — Я згодна.

— За правилами, — спокійно додала Ольга Анварівна, — такі сеанси зазвичай проходять наодинці. Людина може говорити дуже особисті речі.

Я вже зробив крок до дверей, але Аліса зупинила мене, легко стиснувши пальці.

— Ні. Я довіряю Марку. Мені буде спокійніше, якщо він залишиться.

Психологиня ледь усміхнулась.

— Господиня — бариня.

Я завмер біля дверей, вже готуючись вийти. В глибині душі було прикро — я так хотів почути кожне слово, кожний прояв її душі, але звик поважати її кордони. А коли вона вимовила ці слова, всередині наче щось розквітло. Це була така проста, але така вагома довіра. Я був готовий просто підійти й розцілувати її прямо тут, не зважаючи на присутність психологині. Її слова стали для мене ковтком свіжого повітря, якого я так потребував.

Аліса лягла на кушетку. Я сів трохи осторонь, але так, щоб вона могла мене бачити.