Аліса

Мене розбили, а потім своїми повідомленнями заклеїли тріщини пластирем, який уже почав відклеюватися? Мені було сумно й дуже хотілося почути або побачити його хоча б на хвилинку. І які б доводи я не наводила собі — що не варто цього робити, що треба жити далі, як це було до того, як він з’явився в моєму житті, — серце вперто не слухалося, тому зустріч я не скасувала.

Сьогодні отримала повідомлення від директора, що після канікул почався карантин — через сильні морози. Мені здавалося, що зараз я б не змогла викладатися на повну на уроках, а діти потребують цілковитої уваги. Тому моя задача була проста — прийти до тями до початку роботи.

Але як би мені не потрібно було відпустити, забути й жити далі, я йду з ним на зустріч. І хоча мені дуже бракувало в ньому зацікавленості, відкритості, емоційності, я, чорт забирай, все одно хотіла побачитися з ним ще і ще і ще.

Але в своїх повідомленнях вчора та сьогодні він не згадував про зустріч. Може, він передумав? Може, вчорашня втеча пояснювала автоматично, що ми нікуди не йдемо? Я дістала телефон і написала:

— Сьогодні все в силі?

— Звичайно, чому питаєш?

— Ми мали провести разом останній день моєї відпустки, але вона мені так сподобалась, що взяла ще одну 🙂 Жартую. Карантин у школі, тому відпустка поки що вимушено не закінчилась.

— Вітаю. Це чудово. Знаєш, мені теж не завадило б сходити у відпустку. Востаннє я був там роки зо два тому. Тож вирішено — йду сьогодні у відпустку. Відсвяткуємо тоді мою?

— Плюси роботи на себе — можеш сам собі погодити відпустку. Мінуси роботи на себе — не дуже часто її погоджуєш 🙂 Давай.

— Вдало підмічено 😉

— Куди підемо?

— Можеш обрати ти, якщо хочеш.

— Давай на каток? 🙃

Мабуть, він пожалкував, що дав мені вибір, — усміхнулась я про себе.

— І навіщо я дав тобі вибір? — написав він. — Йдемо. Що тепер робити.

— Якщо ти дуже не хочеш, можемо обрати інше місце.

Я не хотіла, щоб йому було некомфортно. Якщо для мене каток — це дитячість, забава, легкість і можливість морально відпочити, то для нього це могло бути навпаки — дискомфорт. Мені було важливо, щоб йому теж було добре. А мені, якщо чесно, було б добре біля нього будь-де.

— Вдягайся тепло, на катку прохолодно. Поїдемо на відкритий.

— Вау. Я в очікуванні дива. До зустрічі 😘

Я була настільки рада… і дуже сподіваюся, що не пожалкую. Мене переповнювало щастя. Востаннє я була на катку років десять тому й не була впевнена, що зможу навіть стояти, не кажучи вже про кататися. Але я почувалася як маленька дитина, яка чекає подарунок від Діда Мороза, яка ще вірить у диво й нетерпляче чекає ранку.

Колись у новорічну ніч я не лягала спати, чекала, що Дід Мороз залетить у фіранку. До ранку мене все ж зморило, а коли батьки розбудили, я страшенно засмутилася, що пропустила момент його прильоту. Але потім побачила подарунок — і радість перекрила все. Думаю, так само і ця зустріч могла забрати сум після нашої попередньої. Хоч згодом, коли батьки розповіли, що Діда Мороза не існує, я довго не могла прийняти правду. Думала, що мене просто перестали любити.

Аби не закінчилася й наша історія так само. Я відкривалася. Я вирішила більше не думати про кінець. Можливо, я розчаруюсь. Можливо, все піде не так казково, як мені хотілося б. Але я маю спробувати.

Я пішла вдягатися. Сьогодні мій образ складався з білих обтиснутих тканинних штанів і білого пуловера — м’якого, теплого й ніжного на дотик. Біла куртка з хутром і білі рукавички. Я була схожа на Снігуроньку.

Я вийшла — він уже чекав. Вийшов з машини, поцілував мене в щоку, і це викликало ще ширшу усмішку. Потім дістав із заднього сидіння букет знову білих троянд і білого ведмедика.

— Це тобі. Він дуже пасує до твого сьогоднішнього образу.

— Дякую. Це дуже приємно… А я без подарунка, вибач.

Мені було ніяково, що він уже вдруге щось мені дарує. А те, що він дарує саме білі троянди, не могло не радувати. По-перше, сьогодні вони ідеально підходили під мій одяг. По-друге, я взагалі саме троянди не дуже люблю, бо це банально. Але банально — це рожеві чи червоні, а білі — це зовсім інша історія. Це вишукано.

— Головний подарунок для мене — це ти, — сказав він і завів машину.

Сказати, що я була в шоці — не сказати нічого. Він дуже змінився. І я знову повірила, що, можливо, він теж щось до мене відчуває. Хоч варто мені тільки повірити — і все зазвичай руйнується. Можливо, він лякається, коли зближується. Але все ж… можливо, ці почуття є.

Але це потім. Бо зараз — катоооок!

По дорозі я розповідала про курси Excel, які зараз проходила. Було відчуття, що людина з IT добре знає, як робити, але не вміє пояснювати іншим. Я зробила паузу, щоб вдихнути, бо, здається, виклала все на одному подиху. І в цей момент він увів мене в ще більший ступор.

— Ти ж знаєш, що в мене IT-компанія. А що як ми з тобою запустимо спільний проєкт?

— Хмм… Я і IT — це як чорне і біле. Ти що? — засміялась я.

— Ідея така: я пишу сценарій курсу для початківців. Ти редагуєш, даєш коментарі — що пояснити простіше. Якщо захочеш, можеш навіть зніматися в деяких блоках. Я показую дію, а ти — зрозуміло пояснюєш, як учителька.

— Це дуже серйозна робота. І велика відповідальність.

— У тебе все вийде. У нас все вийде.

Я просто посміхнулась. Мабуть, це і була моя згода.

Ми приїхали. Він обійшов машину, відкрив двері, допоміг вийти. Ведмедика й букет ми залишили в салоні. Він узяв мене за руку — і ми побігли до каси.

Як тут було казково! Будиночки кас дерев’яні, наче перед справжнім палацом. Все світиться гірляндами, прозорі олені, що ніби з льоду, а всередині них теж вогники. Справжня казка. Та і Марк сьогодні казковий — як справжній принц.

Він був зовсім інший. Легший, відкритіший. Мені хотілося вірити, що я добре на нього впливаю.